Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Це все, пане наміснику?

Наумов відійшов від столу й енергійно попрямував до виходу. Свирид продовжив заповняти документи. З коридору почулись нові крики: «С дороги, собака!». В кабінет зайшов юнак, віком двадцять п’ять років, в темному кожусі.

- Пане полковнику!, - Вимовив дійшовши до середини кімнати.

- Слухаю, Мартине, - Свирид продовжував писати, не дивлячись на хлопця.

- Ви просили зайти одразу після новини.

- Так, звичайно, - Свирид нахилився до шухляди, відкрив її. Вийняв мішок з монетами і передав його Мартину, - Передаси мою особисту дяку Гордієнку.

Мартин заховав мішечок, схилився і полишив кабінет. Свирид продовжив писати, прислуховуючись до звуків, що лунали за вікном і на коридорі.

***

Особистий гонець Андрія Івановича Остермана, був людиною надзвичайно працьовитою та пунктуальною. Ще жоден лист чи усне послання не було отримано із затримкою. Пропрацювавши добрих 15 років, він не раз отримував похвалу в свій бік, що сильно тішило й піднімало статус. А статус неабиякий, надзвичайно поважний і шанований. Гінці отримують великі квоти, звільняються від багатьох забов’язань. По крайній мірі так було на службі Андрія Івановича Остермана, щедрі винагороди, повна підтримка, лояльне ставлення. А що найголовніше, після завершення «кар’єри», можна впевнено розраховувати на безтурботне життя в якомусь селі, із власною ділянкою й господарством на ній.

Краще могло житися тільки царським гінцям, які мають повну недоторканість. Цим і відрізнялася специфіка роботи Артемія Горлова, під час його подорожей, варто боятися тих, кому принесена звістка не сподобається. Втім, в таких ситуаціях часто рятувала проста солідарність і розуміння відсутності вини того, хто звістку приніс. Людський гнів деколи переходить всі межі, особливо свої власні.

Кінь Артемія, який йому надали в конюшні після аудієнції з Андрієм Івановичем, був дуже слухняним, швидким і витривалим.

«Будучи в сідлі на такій тварі варто боятися тільки дороги», - Думав Горлов, пригинаючи голову для зменшення опору повітря.

Після сотень виконаних поручень, він дізнався багато хитрощів і тонкощів професії, наприклад те, що можна представитись селюкам царським гінцем і тебе безплатно нагодують, дадуть переночувати, і навіть не гнатимуть за шию. Втім, з цим варто бути обережним. Як згадував Артемій, проїжджаючи через населені пункти, історію свого колеги, якого селяни здали запорожцям на зимівниках. Ті прив’язали його за шию до коня і волокли кілька годин, викрикуючи всілякі паскудні речі про царську владу: «В дупі мали ми його прислуг».

Тому часто Артемій відмовлявся від таких авантюр, залишаючись на дорозі з невеличким перепочинком для себе і коня. Погода, нажаль, не завжди була прихильною. Часті дощі, холодні зими, нестерпна спека літом. Звичайна людина б уже давно покинула таку справу, влаштувавшись на млині чи судобудівництві, люба звичайна, але не Артемій. Цілеспрямованість, обов’язок, гордість, ним керувало все, що могло харчувати здорове его й гріти давно засівші в голові мрії про безтурботне життя.

Сьогодні ж, везучи нового листа, тяготи професії мали Горлова обійти, адже вперше за багато років, в призначеному місці, на нього чекали.

Хутір боярина Петра Никинова знаходився Західніше Чугуєва, розрахувавши час подорожі, Артемій мав добратися туди вночі. Погодувати коня, самому поїсти і виспатися, а якщо вдасться помитися і не пахнути потом, то завдання поправу можна вважати одним з найкомфортніших.

Шлях проходив однією з головних доріг, яка йде прямо до Чугуєва і продовжується поворотом до Глухова. Важливо було не пропустити стежку, яка вела до хутора Никимова.

Починало темніти, сонце повністю заховалось і розгледіти інших людей на дорозі ставало все складніше. Окремі вози мали на собі невеличкі ліхтарики, хтось тримав їх будучи пішим, але тільки маленька частка із всіх. Артемій прикинув приблизний час і вирішив, що можна сповільнитися. До призначеного місця залишалося не так багато.

Проїхавши поле засаджене чимось високим, чим саме вже було незрозуміло, почався ліс, не надто високий, не надто густий, але ліс. По своєму моторошний і небезпечний. Горлов знав, що вже скоро мав побачити вогні між силуетами дерев, то ж знайшовши самотній відрізок дороги, перевів коня на спокійний крок і намагався роздивитись навколо.

***

- Господи, - Протяжно скаржився Георгій, - Треба було піти замість Тараса, там хоть походити можна.

- Мовчи, - Шепотоп сказав Іван, - Здасиш нас. Ми тут як миші мусим сидіти.

Георгій видихнув повітря так тихо, як тільки зміг.

Ватага сиділа за деревами, які мали грубі стовбури, прикриваючись високою травою яка росла і яку пан Петро Никинов скосити полінився. Воно було на руку, адже маскування вийшло першокласним.

Іван з Георгієм засіли біля доволі великого хліва, Яким з Євтимом правіше, зайнявши місце біля головних воріт. Подвір’я боярина не було схоже на тутешні, тільки один заїзд.

Андрій, Тарас, Богдан і Дмитро розташувались периметром, частково біля садиби, частково вздовж дороги. Все було влаштовано як запропонував Іван. Кілька годин до цього, братство обговорили деталі знову й все остаточно узгодивши, взялись за справу. Незадоволеним був лише Георгій, проте, компанія давно привикла до його нетерпеливості.

Небо покривалося хмарами, враховуючи, що зараз осінь, ймовірність опадів зростала. Чи було це на руку? Поки не зрозуміло.

- Євтиме, - Тихо гукнув Яким.

Дідусь підняв голову догори, даючи зрозуміти, що слухає. Яким приклав палець до губ. Євтим дав знак Івану про те, що ціль вже близько.

- Ну нарешті, - Тихо й втішно сказав Георгій, готуючись до перепитії.

Іван приготував кинжал, Євтим розминав руками кусок лляної тканини, яка мала послужити кляпом. Яким знаходячись найближче до воріт, уважно придивлявся і прислуховувався, звук копит був все ближчим. В моменті він перестав розрізняти удари серця з тим, що треба брати до уваги, думки почали наростати все більшою тривогою, легкий тремор в руках відбавляв впевненості.