Читати книгу - "Остерігайтеся котів"

вискакують їй в обличчя, як пружини. Я запитую:

— Можна тебе відволікти на хвилинку?

— Звичайно. Я намагаюся побороти цю напасть. Нас цього не навчили на стажуванні. Що ти робиш, щоб вони трималися?

— Я беру скріпки із цієї коробки, вони більші.

Обличчя Жеральдін засяяло. Ну ось, тепер я знаю, який вираз обличчя був у Христофора Колумба, коли він відкрив Америку. Але в Жеральдін він іще вимовніший, тому що в її очах сяяла вдячність. У неї затремтіло підборіддя. Вона от-от заплаче. Я відразу припустила, що, може, помилково буде довіритися їй. Особливо коли на кону моє майбутнє. Я якомога природніше відступила.

Вона прислухалася до моєї поради зі скріпками, і тепер кожен прикріплений листочок чудово тримається на чековій книжці. Вона розглядає, зачарована, зворушена, що їй нічого не вискакує в очі. Повертається до мене:

— Ти хотіла щось мені сказати. Я тобі потрібна?

У її погляді є щось щире й доброзичливе. Мене завжди розчулював такий вияв люб’язності. Сумніви відразу щезають.

— Я хотіла повідомити тобі дещо й попросити поради.

— Розповідай.

Цієї миті Мортань висунув голову зі свого кабінету. Зазвичай він би сухо зауважив, що особистим розмовам не місце в банку, а якщо наша розмова має професійний характер, ми можемо скористатися внутрішнім телефоном, тому що це справляє враження на клієнтів. Він нам це неодноразово казав. Але, на подив, цього ранку обійшовся дурнуватою посмішкою і лише видав:

— Перепрошую, мадемуазель Дагоен. Якщо у вас буде хвилинка, зайдіть до мене. Це з приводу справи мадам Больдіано.

Потім побачив мене й додав:

— Добрий день, мадемуазель Турнель. Маєте чудовий вигляд. Вихідні минули вдало?

Якби Жеральдін знала, хто такий Альфред Нобель, то розгледіла б у мене той самий вираз обличчя, що й у нього, коли вибухнула його перша динамітна шашка. Я остовпіла. А Жеральдін відповіла йому, наче нічого не сталося:

— Я прийду, щойно ми завершимо. Але зараз я зайнята.

— Дякую, Жеральдін.

Я приголомшена. Маленька шавка заповзла в конуру. Вона повертається до мене й веде далі:

— Що ти хочеш мені повідомити? Ти вагітна?

Навіть не дочекавшись відповіді, вона почала підстрибувати з радості. Потім додала:

— Я знаю батька? Ти хочеш мене запитати, чи тобі потрібно зберегти маля? Ти знаєш, Жулі, дитина — це чудо…

Ну ось, двигун завівся. Вона складає руки, дивиться на небо — у нашому випадку на неонові лампи — і говорить мені про любов, щастя… От Жеральдін, науявляла все сама. Я беру її за руку:

— Жеральдін, я хочу звільнитися.

Вона застигає.

— Ти покинеш банк?

— У мене є така ідея.

— Ти зустріла когось багатого й тобі більше не потрібно працювати?

— Не зовсім. Але я так більше не можу. Ця робота гнітить мене. Утім, не так робота, як безсовісність, із якою ми це все маємо робити. Я почуваюся незручно перед клієнтами, не можу погодитися з усталеними нормами. Мені все набридло. У мене немає бажання миритися з цією роботою аж до гіпотетичної пенсії, не в моєму віці. Я хочу знайти заняття, яке мені більше до душі.

Жеральдін застигав в роздумах, а потім раптово обіймає мене. Вона щиро та міцно притискає мене до себе. Її велика безформна підвіска врізається мені в груди. Я не наважуюся поворухнутися. Ну і нехай, слід від її чудернацької прикраси залишиться до кінця моїх днів. Нарешті вона відпускає мене й дивиться просто в очі:

— Знаєш, Жулі, з усіх колег, які в мене були, лише з тобою я хотіла би подружитися. Ти для мене не проста знайома, а подруга. Ти хороша дівчина. Мені буде сумно без тебе. Але добре зваж, не руйнуй свою кар’єру просто так.

— Яку кар’єру? Якщо я залишуся, то зруйную своє життя. Тож я хотіла тебе запитати: ти знаєш, коли я можу піти? Може, зменшити термін обов’язкового відпрацювання після повідомлення про звільнення за рахунок моєї щорічної відпустки…

Жеральдін удає, що розмірковує. Вона завжди так поводиться.

— Не панікуй. Я дізнаюся. І швидко тобі повідомлю.

Моя перша зустріч відбулася вчасно. Я розкажу вам надійний спосіб, як дізнатися, коли прийде клієнт. Якщо йому потрібно щось запитати, то приходить вчасно. Якщо це важливий для нього проект, то може з’явитися завчасно. Проте якщо він приходить на ваше запрошення для того, щоб ви запропонували йому розмістити свої заощадження, то очікуйте на запізнення, якщо не анулювання візиту. Цей хотів кредит, щоб придбати колекційний автомобіль, і справа не могла почекати. Я дивлюся його досьє: одружений, двоє дітей, вигідна посада, яка, утім, не дозволяє йому мати таку розкіш, як колекційне авто. Вивчаю його банківські виписки й розумію, що він витрачає більше на своє захоплення, ніж на комфорт для своєї сім'ї. Чи повинна я дозволити йому влізти в борги з єдиною метою — задовольнити підліткову забаганку, яка ледь жевріє? Знаю, що це не сподобається керівництву, але я чесно виконую свою роботу й намагаюся переконати його, що він не готовий до такого роду проектів…

Життя дивна штука. Тепер, коли я прийняла рішення піти, я дивлюся на банк іншими очима. Ще трішки, і почну ностальгувати. Фаб’єн, яка ковтає каву за кавою, плакат із приємною дівчиною, котра намагається переконати вас у тому, що вона просто не тямиться від радості, бо в неї тут відкритий рахунок. Мортань і його недолугі промови, Мелані та її вазон, із яким вона розмовляє. Навіть з ними не хочеться розлучатися. Як так зробити, щоб ніколи й нікого не втрачати? Ситуація з Мортанем нагадує стокгольмський синдром: зрештою ми прив’язуємося і до тюремного наглядача. Що ж до Мелані та її папороті, яка постійно в’яне, то не візьму до тями. Настільки дивно звільнятися самій, хоча глибоко всередині відчуваю, що не помиляюся. Десь є моє майбутнє. Десь є життя. Десь є Рік.

19

Одна з найбільших чеснот Ксав’є — це вміння завжди тримати своє слово. І цей раз не став винятком із правил. Пообіцяв, що зробить гарні дверцята для поштової скриньки, і не збрехав. Можна сказати, що він навіть перестарався…

Я наближалася до будинку, голова була переповнена питаннями про Ріка і про зміну професії. Тільки-но я переступила поріг, в очі відразу впали нові дверцята. Ксав'є перевершив себе. Можливо, що навіть за зразок він узяв якусь деталь зі свого броньованого лімузина. Хоча ні, знаю: для моєї поштової скриньки він зробив точну копію дверей від сейфу капітана Немо з «Наутілуса». Я підходжу, напівзачарована, напівналякана. Красивий мідний обвідок, масивні заклепки, товстий метал,