Читати книгу - "Останній письменник, Марек Краевський"

це, швейцар випинав губи і сопів, показуючи небажання чи презирство до невідомо кого: чи до професора, чи до мене, що розпитував про нього.

Я піднявся на четвертий поверх, точніше - до мансарди. У самому кінці вузького темного коридору я знайшов кімнату з номером, який мені надав швейцар. Над входом яскраво світилося елегантне настінне бра.

Я підійшов до дверей з номером 441. Це була психологічна консультація відділу, відкрита, як сповіщало на великому табло на дверях, "щодня з 8:00 до 20:00".

Біля мене хтось поворухнувся. Я стрепенувся і обернувся. Навпроти кабінету була ніша, і в ній я побачив двох молодих людей, напевно студентів, пацієнтів тієї клініки.

У одного з них було довге волосся та гіперреалістичне татуювання на щоці – ніби рухома поверхня води, інший був у сукні з рюшами. Вони стояли мовчки, а рухомі кульки їхніх очей показували, що вони обоє досліджують інтернет-світи.

Я запитав в них про кабінет професора Мругальського. Як за командою, вони знизали плечима.

Я знову підійшов до кабінету психолога і подивився наліво. Там побачив подвійні двері з молочного скла. В мій час їх не існувало. Але я знав, що на цьому місці має бути ще одне приміщення – комірка для щіток, швабр і відер. Там ми з друзями в колишні часи палили, коли йшов дощ і не хотілося виходити з будівлі.

Я відчинив поворотні двері, підійшов до цієї кімнати і встав перед входом до комірки. На ній не було ні таблички, ні номера кімнати, тільки папірець з написом від руки: "Проф. доктор філософії Патрик Мругальський, консультації тільки при очній формі (ніяких онлайн!) по вівторках та четвергах, 8:00–11:00".

Я вийняв з кишені свій псевдо-мунчайлд і перевірив час. Була чверть на дев'яту. Так що я потрапив на самий початок консультацій.

І все-таки я мав переконатися, що обидва "студенти" не чекають у черзі до професора. Я знову відчинив двері й подивився на них.

– Вибачте, — гучно сказав я. – Тут люди чекають…? Вони стоять у черзі на консультації до професора Мругальського?

Очні яблука обох юнаків перестали обертатися. Вони дивилися на мене й безмовно хитали головами.

– Цим панам треба в психологічну клініку! – Голос, який лунав ззаду, був таким же гучним, як і мій. — Хіба ви не бачите, як вони виглядають?

Я обернувся. Двері до комірки були вже відчинені. Там стояв високий худий старий чоловік.

Сам професор Мругальський. Раніше я його ніколи не бачив, тільки в Інтернеті знайшов його фотографії сорокалітньої давності. Однак багато ознак вказували на те, що моя ідентифікація виявилася вірною.

По-перше, він був старий, по-друге – був одягнений за старовинною модою, по-третє – коли вимовляв займенники "вони" і "цим панам", то вживав не нейтральні форми, а терміни, що позначають стать; по-четверте, нарешті - за його спиною, на відчинених дверях кабінету, була табличка з іменем.

Я вийняв з кишені піджака своє поліцейське посвідчення. Чоловік уважно його прочитав, кивнув мені та увійшов до свого кабінету, залишивши двері відчиненими.

Через кілька секунд я теж був там, обережно зачинив двері і вдихнув характерний і знайомий запах пасти для натирання підлоги. Я мовчав. На мить мені захотілося затриматися у тих спогадах.

Професор неправильно зрозумів моє мовчання.

– Пан, напевно, роздумує, — просопів він і показав мені на стілець, — звідки мені відомо, що ці двоє студентів є пацієнтами клініки.

– Звідки ж, пане професоре?

Незважаючи на те, що мені була відома відповідь на це запитання, оскільки він щойно пояснив це у своєму першому зверненні до мене, я продовжив тему. Не хотілося із самого початку відштовхувати вченого, оскільки вдома у нього, мабуть, не так багато співрозмовників.

– У клініці вже кілька місяців не проводяться онлайн-сесії, тому що зловмисні боти видавали себе за студентів і годинами спілкувалися з психологами, що викликало величезне перевантаження мережі факультету.

Настала тиша. Мругальський, мабуть, чекав, коли моя цікавість прокинеться.

– Справді? – відповів я, просто щоб щось сказати. – Це цікаво...

Він довго дивився на мене.

– Панові це зовсім не цікаво, — пробурмотів він, ніби образившись. — Скажіть, для чого пан сюди прийшов. Що для пана є насправді цікавим?

– Одна фраза, — сказав я. – "Глорія Інівіатус". Ось як це звучить. Що це означає, професоре? Більше нічого я не можу вам сказати через розслідування, яке зараз триває...

Я записав ці слова в свій блокнот і підніс йому під носа.

Той уважно розглядав їх і копіював скрипучою авторучкою, яка на аукціонах — як добре збережений столітній антикваріат — напевно коштувала б кілька тисяч євро, і яку, я думав, він ні за що не продасть.

У старому відбулося якесь перетворення, чи, може, мені це лише видалося?

Очі у нього спалахнули, а руки почали тягнутися до полиці й витягати том за томом великого п’ятитомного латинського словника, виданого в середині минулого століття. Він розклав їх на столі з такою обережністю, наче вибудовував бойові порядки, які були повинні розбити якусь таємницю.

Я міг би заприсягтися, що його темний, дуже вже великий на нього, костюм набув бойових кольорів, а яскрава краватка — своєрідна частина одягу, випущена, ймовірно, одночасно з першим виданням словника, — стала генеральською зіркою на погонах. (Чи добре в мене вийшла ця метафора, мій Читачу?).

– Ви впевнені, що тут немає помилки? – запитав він.

– Впевнений, — відповів я.

Йому, здається, сподобалася стислість відповіді та мій рішучий тон.

– Помовчіть хвилинку, — наказав він мені. — Мені треба дещо обдумати.

Я б і так нічого не сказав, але кивнув, як слухняний учень. Щоб убити час, я огледівся.

В кутку стирчали ручки від швабр, а над радіатором висихали розпатлані зачіски їхніх насадок. З-під письмового столу стирчало брудне й забризкане взуття мешканця цієї халупи. Шкарпетки були зроблені з тієї самої вовни й мали такий самий візерунок, як і светр, а з розрізу светра виглядала сорочка з кривим, млявим коміром, який навіть туга петля краватки не могла тримати горизонтально.

– Знаєте що? – нарешті сказав філолог, піднявши на чоло окуляри з немилосердно брудними скельцями. – Це дивно. Дуже дивно…

Я уважно дивився на нього.

– Ця фраза означає Слава Інівіатусу, — повільно сказав він. – А Інівіатус – це власне ім’я. Як Патрік…

Тут він злегка посміхнувся, ніби з перевагою наді мною. Перед ним неук, якому потрібно все пояснити.

– У словнику такого слова немає.