Читати книгу - "У тиші зникають, Taras Havrysh"

Міський відділ поліції

Прогулянка перед бурею

Едгар постукав у двері кабінету Ліни.

— Ліно, привіт. Зараз обід, може, пройдемося до центру, візьмемо кави і поговоримо?

Вона підняла на нього здивований погляд.

— Ну… гаразд. П’ять хвилин, і я буду готова.

 

Центр міста. Кав’ярня.

Повітря було свіжим, але важким.

Едгар і Ліна взяли каву у невеликому, затишному кафе, що було популярним серед місцевих.

День був похмурий.

Хмари нависли над містом, ніби тяжко роздумуючи, чи варто сьогодні обрушити на нього дощ.

Вони повільно йшли назад до відділу, несучи в руках гарячі чашки.

Едгар не поспішав говорити.

Ліна відчувала напругу.

— Ліно… — нарешті промовив він. — Чому ти не сказала, що ти дочка начальника?

Вона на секунду зупинилася.

Потім зробила ковток кави, задумалась.

— Я не хочу, щоб до мене ставилися якось по-особливому.

Едгар помітив, що вона уникала його погляду.

— До того ж, ми в поганих стосунках.

— Чому?

Вона зупинилася і перевела погляд на сіро-сині хмари.

— Моя мама тяжко захворіла кілька років тому. Йому було байдуже. Взагалі.

Вона затримала подих, стиснула чашку сильніше.

— Мама не витримала і подала на розлучення. А він… Він став зовсім не тим, ким був колись.

Едгар повільно кивнув.

— Так, він справді… дивний.

Або ж… просто небезпечний.

Ліна подивилася на нього вперше за весь цей час прямо.

— Чому ти це питаєш?

Едгар зупинився.

Він переконався, що поруч нікого немає, а потім тихо, майже шепотом сказав:

— Ліно, я можу тобі довіряти? Бо те, що я скажу, може коштувати мені життя.

Вона різко вдихнула.

Її очі на секунду втратили колір, ніби щось у її голові клацнуло.

— Так… — сказала вона тихо, але твердо.

Потім зробила крок ближче.

— Ти ж уже зрозумів, що ти для мене не просто колега.

Едгар проігнорував цю репліку і почав говорити.

Чітко. Лаконічно.

Про проникнення в його дім.

Про аварію, яка мала його вбити.

Про начальника, який знає більше, ніж здається.

Про Чорний ліс, про базу, про озброєних охоронців, про таємниці, які там ховаються.

Ліна слухала мовчки.

Чим більше слів вилітало з його вуст, тим темнішало її обличчя.

— Едгаре, ти впевнений?

Він навіть не моргнув.

— Беззаперечно.

Вона тремтячими пальцями стискала стакан з кавою.

— Це… Це неможливо. Як я могла не помітити?

— Бо вони цього не хочуть.

Ліна провела долонею по обличчю.

Її мозок відмовлявся в це вірити, але десь усередині вона вже знала — це правда.

Потім вона різко видихнула, немов зробила вибір.

— Я хочу побачити це своїми очима. Відведи мене туди. В Чорний ліс.

Едгар похитав головою.

— Це небезпечно.

Вона вперла в нього погляд.

Її очі горіли рішучістю.

— Наша робота — це і є небезпека.

Тиша.

Лише шум вітру і далекі звуки машин на трасі.

Едгар випрямився.

— Гаразд. Сьогодні вночі.

Ліна кивнула.

— Домовились.

 

Вони ще не знали…

Що ця ніч змінить усе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍