Читати книгу - "Судити хірурга, Олександр Кутовий"

БЕЗТУРБОТНІСТЬ

Зараз вже важко собі уявити, скільки звернень переживала Дніпропетровська лікарня швидкої медичної допомоги за добу у 70-ті – 80-ті роки минулого століття. На той час це була єдина клініка в місті з мільйоном населення, яка мала можливість надавати термінову висококваліфіковану неврологічну, кардіологічну та хірургічну допомогу у будь-який час доби. Двері приймально-діагностичного відділення фактично не зачинялися. У дворі стояли в черзі карети швидкої медичної допомоги, кабінки для огляду хворих звільнялися лише біля 3-4 години ранку. За час чергування лікареві доводилося, а стажеру вдавалося оглянути понад півсотні пацієнтів хірургічного профілю, за добу виконувалось понад 20 ургентних хірургічних втручань. Молодим лікарям такі умови давали унікальну можливість освоїти найрізноманітніші практичні навички. Багато хто з нас у період інтернатури та у перші роки роботи виявляв фанатичну зацікавленість практичною хірургією. Це виражалося в тому, що, крім роботи в денний час, кожен бажаючий міг від двох до чотирьох ночей протягом тижня проводити у клініці. Але, якщо в інтернатурі нічні чергування були безкоштовним доповненням до процесу заглиблення в спеціальність, то робота лікаря вже визначала прибавку до заробітку, що мало далеко не останнє значення у житті і було додатковим фактором, що мотивує виробничу активність. Робота по тридцять дві години без повноцінного відпочинку, нехай навіть не в найшкідливіших умовах, аж ніяк не сприяла покращенню фізичного стану наших молодих організмів. Тим більше, що на той час допускалося куріння в лікарні, а низькі стелі, малі площі та погана вентиляція службових приміщень гарантували нестачу чистого повітря та визначали стан гіпоксії тканин наших тіл. Звичайно ж, ентузіазм та азарт, з якими ми навчалися майстерності діагностувати гостру хірургічну патологію та оперувати хворих, що потребують термінової допомоги, виключали думки про стан власного здоров'я. Усі ми добре пам’ятали про нещодавню смерть хірурга нашої лікарні Грицька Ніколенка. Раптова зупинка серцевої діяльності сталася у роздягальні спортзалу, куди він прийшов після нічного чергування пограти у волейбол. Для нас із Павлом Борисовичем Лисунцем (тоді — з Пашею) «перший дзвоник» пролунав десь за кілька років після початку роботи лікарями 4-го хірургічного відділення. В умовах тих виробничих навантажень у молодому віці в нас вистачало енергії на різні захоплення. Зокрема, Паша дуже полюбляв підводне полюванням. Спочатку - оповідями, а потім — демонстрацією на практиці - залучив мене до цього виду занять. У нас уже були машини, «Запорожці-968-М». За відповідних погодних умов влітку ми виїжджали (іноді з дружинами) за межі міста, де в неглибоких водоймах — ставках, у річках Оріль та Піщанка — полювали під водою. У будь-якому випадку — відпочивали, спілкувалися, дихали свіжим прибережним повітрям, купалися досхочу. 118 При цьому вдавалося (частіше - Паші) підстрелити кількох риб - щук, коропів або судаків. Дуже рідкісною здобиччю були соми. Проблеми у нас викликав кар'єр на житловому масиві Червоний Камінь. Невелика за площею, з чистою водою і дуже глибока водойма була майже заповнена судаками, яких ми бачили приблизно на 10-метровій глибині, але дістатися до них на одному глибокому вдиху не мали можливості. Напевно, тоді Паші спало на думку освоїти спорядження для водолазів, зокрема, навчитися використовувати балони зі стисненим повітрям. Ці навички можна було отримати, пройшовши спеціальне навчання. Пропозиція була прийнята, і ми взялися за збирання та оформлення відповідних документів для проходження курсів підводних плавців. У переліку були довідки про стан здоров'я. Це не викликало у нас жодних питань. Що могло бути простіше, аніж здати кров та сечу для аналізу, пройти флюорографію грудної клітки та зробити електрокардіограми на робочих місцях? Не потрібно витрачати сили та часи для поїздок до поліклініки, чекати там своєї черги та долати інші труднощі. Частково на чергуванні, частково після нього ми з Пашею сумлінно пройшли всі етапи медичного контролю. Результати аналізів крові та сечі, а також рентгенологічного дослідження грудної клітки виявилися нормальними. А що стосується електрокардіограм, то у Паші виявили блокаду правої ніжки пучка Гісса, що виключало для нього можливість бути водолазом. Моя плівка зажадала глибшого розшифрування у кардіолога. Я, не довго думаючи, взяв свою кардіограму, пішов із нею в інфарктне відділення нашої лікарні та показав лікарю-кардіологу Людмилі Іванівні Васильєвій, з якою ми давно були у дружніх відносинах. Вона взяла з моїх рук рулончик смугастого паперу і, не глянувши на прізвище «хворого», гадаючи, що я дбаю про когось із знайомих, швидко її переглянула. «Саша, – сказала Васильєва, – у реанімації у нас зараз місць немає, але я можу покласти на добу до нашого відділення, а завтра переведемо туди». Я пояснив, що це моя плівка, зізнався, з якою метою зробив кардіограму. Людмила Іванівна мовчки, з якимось дивним виразом обличчя подивилася на мене і тільки знизала плечима. Запевнив її, що чудово почуваюся, попросив нікому про це не говорити та швидко пішов у хірургічне відділення, на «свою територію». У цій ситуації нам із Пашею нічого не залишалося робити, як зважитися на підробку. Без зайвих зусиль знайшли у нашому хірургічному відділенні кількох хворих середнього віку, з тих, які не були прикуті до ліжок. Відправили їх на електрокардіографію, написали на отриманих плівках свої прізвища, та підводний світ відкрився для нас у всій своїй красі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍