Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Криваве затемнення

Ніч ставала все важчою, насиченою невидимою загрозою. Вітер носив попіл по повітрю, а небо, здається, відчувало наближення катастрофи, застигло в тривожному очікуванні. На горизонті піднімався повний місяць, але його світло було неприродно темним, далеким. Ліліан відчувала, як у повітрі наростає щось потужне, живе, старше за сам час.

Рафаель стояв поруч, міцно тримаючи руків’я меча. Він теж відчував зміни. Темрява шепотіла, перешіптувалася між собою, наче передавала важливу звістку. Щось наближалося.

— Це воно? — порушила тишу Ліліан, її голос звучав з явним напруженням. — Затемнення?

— Більше, ніж просто затемнення, — відповів Рафаель, його голос був холодним і різким, немов оголений клинок. — Це злам. Кордон між світами тоншає, і все, що було приховано, починає виходити назовні.

Ліліан проковтнула клубок у горлі. Вона не знала, що саме чекало на них у цю ніч, але нутром відчувала — це змінить усе.

Темрява навколо загусла, місяць перетворився на криваво-червоне око, що дивилося просто на неї. У голові спалахнули уривки спогадів. Спершу розмиті, примарні, вони згодом набули чіткості.

Зала, освітлена холодним синім світлом. Чорні візерунки на стінах, що пульсують у такт її серцебиттю. Постать у тіні простягає їй руку. "Ти пам’ятаєш мене?" — запитує голос, що змушує серце стискатися. Біль, раптовий і різкий, пробиває її груди, але вона не кричить. Це вже траплялося.

Ліліан розплющила очі, різко вдихнула. Відчуття було таким реальним, наче вона щойно повернулася з того місця.

— Я… щось бачу. Спогади? — прошепотіла вона, торкаючись скроні.

Рафаель одразу глянув на неї, його погляд став напруженим.

— Що саме?

— Я… була там раніше. У тій залі. І хтось був поруч. Але його обличчя…

Вона замовкла, бо спогад почав знову розчинятися в темряві. Але цього разу вона знала, що це не просто гра уяви. Це її минуле.

— Затемнення розриває печатки, що стримували твою пам'ять, — пояснив Рафаель. — Ти починаєш згадувати.

Ліліан стиснула пальці. Її серце калатало швидше.

— Якщо це так, тоді що станеться, коли всі спогади повернуться? Що я дізнаюся про себе?

Рафаель не відповів одразу. Його погляд затримався на місяці, який усе ще палав криваво-червоним світлом.

— Іноді минуле повертається не для того, щоб дати відповіді, а щоб випробувати тебе.

Ліліан заплющила очі, намагаючись зосередитися на відчуттях. Вона відчула, як з темряви до неї простягається щось знайоме, неначе давно забутий дотик. Але кому він належав?

Місяць продовжував палати червоним світлом, кидаючи тінь на зруйновані камені під ногами Ліліан. За межами проклятого кола все ще вирували сили темряви, але в цьому вузькому просторі між світами панувала напружена тиша. Ліліан відчувала, як відлуння минулого вплітаються в її суть, як шматки пам'яті починають складатися в єдину картину.

Рафаель стояв поруч, мовчазний і напружений. Його очі світилися в темряві, приховуючи бурю всередині. Він дивився на неї, наче чекав на щось неминуче.

— Я знаю, хто я, — тихо промовила Ліліан, її голос був, як шепіт вітру.

Рафаель не відповів. Лише його пальці сильніше стиснулися на руків'ї меча.

— Я згадала його, — її голос здригнувся, але вона продовжила. — Того, хто змусив мене дати обітницю.

Його тіло напружилося, але він мовчав.

— Це був ти, — її погляд упився в нього. — Я згадала, Рафаелю.

Ліліан заплющила очі, і спогади накрили її, наче хвиля. Вона пам'ятала, як стояла на межі темряви, як щось тягнуло її вниз, у глибини, звідки немає вороття. Але він був там. Він утримував її, змушував клястися, його голос розтинав морок, змушуючи її зробити вибір.

— Ти не дозволив мені зникнути, — прошепотіла вона.

Рафаель мовчав.

— Але чому? — вона зробила крок уперед. — Ти ж знав, що я належу їй. Як і мій рід. Як і всі до мене.

Його очі потемніли.

— Бо я не міг дозволити тобі втратити себе, — його голос був майже беззвучним, але в ньому відчувалася сталь.

Ліліан здригнулася.

— Ти наклав обітницю, щоб я залишилася… але за це тінь взяла щось натомість, правда? — вона вдивлялася в нього, шукаючи відповідь.

Рафаель не відвів погляду.

— Це не має значення, — нарешті сказав він. — Ти жива.

— А якою ціною? — її голос затремтів. — Що вона взяла у тебе?

Він мовчав. А потім зробив крок до неї. Його рука торкнулася її обличчя, і від цього дотику Ліліан здригнулася.

— Я не дозволю тобі знову загубитися, — тихо мовив він. — Навіть якщо для цього доведеться піти за тобою у тінь.

Її серце калатало в грудях.

— Рафаелю… — вона проковтнула слова, але він уже знав.

Темрява навколо розступилася. Але вона знала, що це лише початок. Обітниця поверталася до неї разом зі спогадами. І тепер вона повинна зрозуміти: хто вона насправді – спадкоємиця тіні чи та, хто здатна вирватися з її пут?

Ліліан відчувала, як її серце калатало, поки вона стояла перед Рафаелем. Повітря між ними було насичене напругою, що глибоко в’їдалася у свідомість, змушуючи шкіру покриватися морозом. Затемнення минуло, але його відгомін все ще лунав у темних куточках їхніх душ.

— Ти щось приховуєш від мене, — її голос був тихий, проте сповнений внутрішньої боротьби.

Рафаель не відвів погляду. Він міг збрехати, відвернутись, зробити вигляд, що все під контролем. Але ця ніч змінювала правила гри.

— Є речі, які краще не знати, — нарешті мовив він, але слова здалися порожніми.

Ліліан стиснула руку. Її очі палали рішучістю, і він знав — вона не відступить.

— Я хочу знати правду, — твердо сказала вона. — Навіть якщо це принесе мені біль.

Рафаель стиснув кулаки, стримуючи бурю всередині. Його тінь тремтіла, відгукуючись на емоції. Вона була поруч — жива, така близька... і водночас недосяжна.

Він не повинен цього робити.

Але її погляд... Він пронизував його наскрізь.

Одного руху вистачило.

Ліліан не встигла усвідомити, що відбувається, коли Рафаель нахилився. Його губи торкнулися її — м’яко, але впевнено. Це був не просто поцілунок. Це був імпульс, що пронизав кожну клітину. Світло і тінь зіткнулися, розчинившись одне в одному.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍