Читати книгу - "Просто бути, Таня Тайм"

Розділ 19: Тіні минулого

Після сніданку Тарас запропонував з’їздити в торговий центр. Максим зрадів і почав активно складати свої улюблені іграшки в рюкзак, навіть якщо ті йому були зовсім не потрібні. Аліна ж відчула полегшення — трохи змінити обстановку, побути серед людей, без важких тем.

У великому торговому центрі було шумно, яскраво і тепло. Вони зупинились біля великої дитячої розважальної кімнати з лабіринтами, гірками та кульками. Максим не стримався — побіг туди, навіть не дочекавшись, поки дорослі оплатять вхід. Аліна сміялася, а Тарас лише знизав плечима:

— Це мій щоденний кардіо.

Вони сіли на м’який диван біля дитячої зони. Максим бігав, стрибав, сміявся — здавалося, що в ньому є цілий всесвіт енергії. Аліна дивилася на нього із захопленням.

— У нього така енергія, — всміхнулась Аліна. — Я б не встигала за ним і половини дня.

Тарас кивнув, не відриваючи погляду від сина.

— Я іноді теж не встигаю. Але це найкраще, що зі мною траплялось.

Настала коротка тиша. Потім Аліна сказала тихо:

— Я давно хотіла запитати… якщо це не надто боляче. Про його маму.

Тарас не здивувався. Лише перевів погляд на Аліну, а тоді — знову на Максима.

— Це нормально, що ти питаєш. Просто… не кожному я розповідаю.

Він зробив ковток кави, зітхнув.

— Ми були ще зовсім молоді. Зустрілися на першому курсі. Вона була… інша. Дуже яскрава, вільна. Ніколи не зупинялась надовго ніде й ні з ким. Я думав, що зможу бути для неї якорем, що вона залишиться. Але, коли дізналась, що вагітна, змінилась. Спочатку — страх, потім… байдужість.

Аліна мовчала, лише слухала. Десь у глибині майданчику Максим махав їм рукою.

— Вона зникла, коли йому не було й місяця. Сказала, що не може. Що материнство — не її. Я не тримав зла. Мабуть, так було краще. І для нього, і для мене.

— І ти залишився з ним сам?

— Так. Було страшно, але… я не шкодую. Він дав мені нове життя.

Аліна простягла руку і м’яко доторкнулася до його пальців. Тарас не відвів руки. Вони сиділи вдвох, посеред шуму, але їхнє мовчання було глибшим за будь-які слова.

Максим, не здогадуючись ні про що, дерся вгору на новий рівень лабіринту, радісний і щасливий. А поруч два дорослі — з пораненим минулим, але, можливо, з теплішим майбутнім — знаходили в собі сили говорити про те, що досі було болем.

Максим у цей момент, червоний і задоволений, вибіг із ігрової зони, побачив їх — і радісно кинувся до Аліни, обійнявши її за шию.

— Ти бачила, як я спустився по гірці?!

— Бачила, герой мій! — засміялася вона, стискаючи його. І ця мить, проста, звичайна, раптом набула якоїсь святості.

Тарас дивився на них із теплом. І, можливо, трохи з надією.

— То що, беремо морозиво? — запитав він.

— Так! Дві кульки! — вигукнув Максим.

— І то тільки, якщо скажеш чарівне слово! — примружився Тарас.

— Будь ласка-а-а! — захихотів син.

Вони підвелися і пішли, тримаючись за руки, як щось дуже природне. Не вимушене. Просто — бути поруч. Бути разом.

Те, чого так не вистачало кожному з них.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍