Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

Розділ 9: Повернення

Холод. Він перший торкнувся її шкіри, коли Лайра впала навколішки на кам’яну підлогу.

Портал замкнувся за її спиною м’яким гулом, залишивши тільки тишу і відчуття розірваного всесвіту. Вона тремтіла — не від холоду, а від безсилої люті.

— Встань, принцесо, — пролунав знайомий, відсторонений голос.

Лайра підвела голову. Перед нею стояв Арден, її наречений, той, кого обрали їй ще до того, як вона навчилась розрізняти любов і обов’язок.

— Ти не маєш права мене так забирати! — вирвалося з її вуст, і голос луною відбився в стінах зали.

— Я маю право, бо три королівства очікують на наш союз. А ще тому, що твоя подруга віддала себе, щоб знайти тебе. — Його голос був спокійним, занадто спокійним. — Вона знала, що без тебе ми не переможемо.

— Переможемо в чому? У війні, яку розв'язали старі? Чи в поєднанні династій, яке нікого з нас не робить щасливим?

Арден підійшов ближче, і вона змогла побачити в його очах втому.

— Ти думаєш, я цього хочу? Думаєш, для мене це — мрія? Але в цьому світі наші бажання нічого не значать.

— Тоді навіщо боротися за нього?

— Бо в нас немає вибору, Лайро. Бо якщо ми не будемо сильними — все згорить.

Лайра відвела очі. Її серце билося нерівно. Вона все ще чула в голові голос Макса. Його сміх. Його слова. Його руки на своїх плечах. Вона відчувала, що більше не належить цьому палацу.

— Я вже не та, що була, — прошепотіла вона. — І я не дозволю вам вирішувати за мене.

— В тебе немає часу на гордість. Завтра — рада. Ти маєш бути там. У сукні, з короною, зі мною. І зробити свій вибір.

— Я вже зробила. Але ви просто його не прийняли.

Арден нічого не сказав. Лише кивнув охоронцям, і вони відійшли. Він ще раз подивився на неї, перш ніж піти:

— Ти зможеш побачити Лінн, коли заспокоїшся.

Коли він зник за дверима, Лайра залишилась одна в тиші великої, холодної зали. Вона стояла, зціпивши зуби, не дозволяючи сльозам текти.

Але її серце вже шепотіло інше:
"Я повернусь. Я знайду їх. І я виберу сама."

Мати увірвалася до кімнати, її кроки звучали так, ніби сама земля тряслася під ними. Лайра, втомлена від довгих годин втечі, стояла біля вікна, не обертаючись. Вона вже знала, хто прийшов.

— Лайро, ти… ти що, з глузду з'їхала? — голос матері тремтів від люті, але з підтонком страху, який не міг приховати. — Ти втекла! І ти навіть не подумала, що я могла б допомогти тобі зрозуміти, як ти зруйнувала все, заради чого я жила?!

Лайра відчула, як серце затерпло, але не повернулася. Вона не могла. Занадто багато болю в цих словах. Вона чула їх, але все одно не могла залишити своє рішення.

— Я покохала, — голос її був твердий і впертий, — я не можу вийти заміж без кохання, я не можу бути просто ще однією політичною лялькою.

Мати схопила її за плечі і обернула до себе. Її очі були сповнені розпачу, але в них горів і лють, і втома.

— Я також колись кохала, Лайро. Ти думаєш, я не знаю, що це таке? — мати опустила погляд, її голос став тихішим, майже безнадійним. — Але я вийшла заміж заради королівства. Мій обов'язок був сильніший за будь-які почуття. І це те, що я повинна була зробити.

Лайра затремтіла, її серце забилося швидше, а очі заповнилися сльозами.

— Але ти вибрала це, ти мала право вибирати! А я не хочу, щоб мене змушували, я не хочу бути як ти! — вона вирвалася з її рук і відступила до стіни.

Мати тихо засміялася, і в цьому сміху було більше болю, ніж будь-якої іронії.

— Ти думаєш, я мала право вибору? — її погляд став гострим, як лезо. — Я була заміжня за чоловіком, якого не любила, і це було не для мене. Це було для всіх нас. Для всього королівства. Я пожертвувала своїм щастям, щоб зберегти мир. Ти не розумієш, Лайро, що твій крок може привести до війни. Ти вже підштовхуєш нас до неї.

Лайра відчула, як у грудях стиснулося, наче сама повітря була важчою.

— Я не можу! — голос Лайри почав трястися. — Я не хочу бути такою, як ти. Я хочу самостійно вибирати.

Мати мовчки підійшла до неї, витерла сльозу з її щоки, і її вираз став м'якшим, хоча болючим.

— Я теж колись хотіла, щоб я мала право вибору, — прошепотіла вона. — Але іноді обов'язок перед світом більший за нас самих. І ти, Лайро, повинна це зрозуміти. Інакше ми всі втратимо все, за що боролися. Війна не питає, що ми хочемо. Вона приходить тоді, коли обирати вже ніколи не буде можливості.

Лайра дивилася на свою матір, її серце розривалося між гнівом і розумінням. Вона не хотіла приймати це, але слова матері лунали, як дзвін, що проганяє все інше.

— Мамо… — її голос був тепер тихим, майже беззахисним. — Чи є шанс, що ти все ж таки була щаслива, хоч би трохи?

Мати не відповіла одразу. Лише поглядала на свою дочку, і в її очах було щось більше, ніж біль. Це був погляд, сповнений мудрості, яку вона вивчила на власному болю.

— Щастя, Лайро… Це не завжди те, що ти хочеш. Але я зробила все для тебе. І для цього світу. Ти повинна знайти своє місце, щоб ми не втратили все, що маємо.

Лайра стояла, втупившись у свої руки, розуміючи, що не буде легких відповідей. Але боротьба тільки починається.

Мати глибоко вдихнула, ніби намагаючись зібрати всю свою витримку. Її голос став тихим, але ще більш владним.

— Лайро, — сказала вона, стоячи прямо перед дочкою, — я не прошу тебе любити. Я прошу тебе зробити правильний вибір. Ти не можеш піти за своїми почуттями, коли весь світ на межі знищення. Якщо ти залишишся при своєму, ми всі загинемо. Ти знаєш це. І якщо хочеш, щоб твої діти і твої дітищі не стали частиною цієї руїни — ти мусиш це зрозуміти.

Лайра мовчала, її руки тремтіли, а очі повільно наповнювались сльозами. Вона не могла відповісти, бо слова завмирались на її устах. Все, що вона бажала — це кохання, свобода і можливість самостійно вибирати. Але на шальках терезів було щось набагато важливіше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍