Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— Ще рано щось планувати, — відповіла вона обережно. — Але я не з тих, хто звик зупинятися на одному місці.

Каміль уважно вдивлявся в її обличчя, ніби намагаючись прочитати між рядків. І, мабуть, зрозумів, що ця відповідь — це не відмова. Це надія.

Він усміхнувся, трохи розслабився.

— Це гарна відповідь, — тихо сказав він.

Між ними запала тиша, але це була не важка, незручна тиша, а якась особлива, наповнена прихованими емоціями.

— То що, зустрінемося завтра? — нарешті запитав Каміль.

— Так, — кивнула Аня.

Вони ще трохи постояли, не рухаючись, а потім Каміль зробив крок назад.

— Добраніч, Аню.

— Добраніч, Каміль.

Він пішов, а Аня залишилася стояти біля дверей, дивлячись йому вслід.

Коли його фігура зникла за рогом, вона нарешті відімкнула двері і зайшла всередину.

Вдома було тихо.

Але в її душі — зовсім навпаки.

Аня лежала в ліжку. Тіло було приємно втомлене після ковзанки, але думки не давали повністю розслабитися. Вона переверталася з боку на бік, намагаючись змусити себе не думати, просто заснути, але чим більше вона змушувала себе, тим більше розкручувався вихор у голові.

Перед очима знову і знову поставали моменти з Камілем. Його слова біля дверей. Його погляд, у якому було щось більше, ніж просто симпатія. Його тон, який звучав серйозно, навіть тривожно.

«Чи сильно ти прив’язана до Будапешта?»

Що це означало насправді? Він вже думав про майбутнє? Розглядав її як частину свого життя?

Аня завжди бачила в ньому легковажного, веселого чоловіка, який жартує, робить якісь дивакуваті вчинки, приносить у її життя яскраві фарби. Але сьогодні він був іншим. Більш серйозним. Навіть трохи напруженим. Його слова не були просто випадковими. Він справді хотів почути її відповідь.

Але що вона сама хотіла?

Аня відчула, як її охоплює легка паніка. Це все було занадто швидко. Вона ж навіть ще толком не зрозуміла, що відчуває до нього, а вже думає про якісь глобальні рішення!

«Зупинись, Аню», — сказала вона собі подумки.

Вона занадто багато думає. Замість того щоб просто насолоджуватися моментом, вона починає аналізувати, планувати, будувати якісь сценарії майбутнього.

Це її давня звичка — завжди намагатися прорахувати наперед, убезпечити себе від можливих розчарувань. Але ж життя так не працює! Немає гарантій. Ніколи.

Може, їй варто просто відпустити ситуацію? Не питати себе, що буде завтра, через місяць чи рік? Просто жити. Радіти тому, що є.

«Так, насолоджуйся моментом», — повторила вона подумки, заплющуючи очі.

І тільки з цією думкою їй нарешті вдалося заснути.

Наступний день почався для Ані незвично легко. Вона прокинулася з відчуттям, ніби життя зробилося трохи яскравішим. Завтра новий робочий день, а сьогодні останній вихідний, і вона проведе його разом з Камілем.

Каміль подзвонив ближче до вечора.

— Готова до нового пригоди? — весело спитав він.

— А що, плануєш викрасти мене на літаку?

— Ну, поки що просто хотів запросити тебе кудись, але якщо наполягатимеш, можу організувати й літак.

Аня засміялася.

— Насправді, я думала про інше. Давай краще повечеряємо в мене?

— Ти будеш готувати?

— Так.

— Тоді я лечу до тебе швидше, ніж на літаку.

Вечір пройшов у неймовірно теплій атмосфері. Аня приготувала просту, але смачну вечерю, а Каміль без кінця хвалив її кулінарні здібності, хоча вона підозрювала, що він трохи перебільшує.

— Це найкращий салат, який я коли-небудь їв, — заявив він, драматично приклавши руку до серця.

— Камілю, це звичайний салат із авокадо і куркою.

— І все ж таки він неперевершений. Як і ця вечеря. Як і ти.

Аня лише похитала головою з усмішкою.

Вони багато говорили. Каміль розповідав про Іспанію, про кумедні випадки на роботі, про те, як його колега випадково загубив свій телефон у кавоварці. Аня жартувала у відповідь, але чим ближче був час його від’їзду, тим важче ставало на душі.

Коли настала мить вирушати в аеропорт, Аня раптом вирішила, що хоче поїхати з ним.

— Я проведу тебе, — сказала вона, не залишаючи місця для заперечень.

Каміль тільки посміхнувся.

— Буду радий, якщо ти будеш поруч.

Всю дорогу вони сміялися, жартували, ніби змагаючись, хто більше розвеселить іншого. Каміль розповідав якісь безглузді історії, пародіював їхніх спільних знайомих, навіть спробував співати, що змусило Аню голосно сміятися.

Але вона бачила, що за цим усім ховається щось інше. Він теж не хотів показувати, що йому важко.

В аеропорту час наче почав іти швидше. Каміль обійняв Аню довше, ніж зазвичай, але нічого більше не сказав. Тільки подивився їй у вічі так, що серце завмерло.

— Будь щаслива, поки мене не буде, — сказав він перед тим, як рушити до стійки реєстрації.

Аня провела його поглядом, а потім, щоб не відчувати порожнечі, зайшла в аеропортівське кафе і сіла за столик біля вікна.

Перед нею стояла чашка гарячого шоколаду, але вона не відчувала смаку.

Вона просто дивилася у вікно, де літак, у якому був Каміль, ось-ось мав злетіти.

Каміль відкинувся на спинку сидіння, заплющив очі й глибоко вдихнув. Літак ще стояв на місці, але він уже відчував, як напруга з кожною секундою наростає. Він не любив літати. Власне, не боявся, але сам процес – довгі години в замкненому просторі, де ти повністю залежний від обставин, – завжди викликав у нього дискомфорт.

Навколо метушилися люди. Хтось розставляв багаж у відсіках, інші перевіряли свої посадкові квитки. Повз проходила стюардеса, привітно всміхаючись.

Навпроти нього сіла молода пара з дитиною – хлопчик років п’яти, з темним кучерявим волоссям і великими очима. Він весело розглядав усе довкола, явно в захваті від польоту. Каміль мимоволі всміхнувся.

“Як же це – мати родину?”

Він ніколи раніше не задумувався про це серйозно. Його життя складалося з подорожей, роботи, нових знайомств. Але зараз, після цих вихідних, у нього вперше з’явилося відчуття, що він хоче зупинитися. Що він знайшов щось – когось – заради кого готовий змінити звичний уклад.