Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

на інакші дерева, тіні й небеса, на інакший гомін — як-от гудки клаксонів і собаче гавкання, що долинали з боку Філадельфійської магістралі[42]. (…)

Собака брехав на чоловіка й водночас принюхувався до нього. Не зачувши ні ворожості, ні приязності, роззирнувшись на всі боки, він набрав охоти попустувати. Той чоловік верстав шлях назустріч дівчині, хоча ще не знав про те. Він засів посеред ґрунтової дороги, силкуючись розбити свою жертву — шиновий замо`к зразка 1927 року.

— Геть звідси, тварюко! — пирхнув він і, знехотя бурмочучи, знову взявся до замка — чудового витвору зі сплаву криці та винахідливості, який лише наполовину піддався невідповідному зубилу.

Був це не грабіжник, а лікар, і авто належало йому вже кілька місяців, упродовж яких «ґума» (тобто, жаргоном продавців, шини) таки витримувала — понад усі скромні очікування. Звернувши з магістралі на ґрунтову дорогу, молодий медик з’ясував, що «ґума» покірно піддалася тискові часу. Ось чим пояснюється погана дія керма, яку він помітив, щойно від’їхавши від лікарні.

— Стариган міг би й сам поїхати своїм седаном, — пробурмотів молодик. — Геть розледащів. В інших закладах його потурили б із роботи, а в нашому — потурають йому, ще й маєтки заповідають.

Підслухавши це кисле нарікання, зацікавлений спостерігач міг би зробити висновок, що доктор Білл Гарді належить до новітнього, дуже нешанобливого покоління. Трохи більш ніж середнього зросту, трохи міцнішої будови, ніж середня (як ото шиновий замок зразка 1927 року[43]), доктор у цю мить поновлення сил мислив, надихнувшись тим, що його бос, видатний медик К. Г. Л. Гайнз, наділив підлеглого найприкрішим із усіх обов’язків — відвідати та заспокоїти літню хронічну іпохондричку, ще й ліки їй прописати, причому саме того вечора, коли треба залагодити свою важливу справу.

Як порядний лікар, Білл ніколи не плутав професійний обов’язок із особистою втіхою, але нині між цими двома поняттями постав дуже тісний зв’язок: жінку в південному передмісті треба було відвідати, втішити або принаймні тактовно спекатись її; ну, а жінка у віллі, що в кінці ґрунтової дороги, нічого не потребувала, але вважала, що потребує, і кожні два тижні поповнювала сейф доктора Гайнза двадцятьма п’ятьма доларами за запевнення, що її серце не зупиняється й що в неї нема ні прокази, ні бубонної чуми. Зазвичай запевняв цю пацієнтку доктор Гайнз, та цього вечора він, побалакавши по телефону, пробубонів: «Послухай-но, Білле, зараз мені треба зодягтися на зустріч, якої ми з жінкою чекали багато років. Поїдь і подивися, що там ще можна вдіяти з тою клятою… з місіс Брікстер».

Білл налаштував зубило та гонг (тобто дивну штукенцію, яку він знайшов під сидінням і назвав гонгом, бо подібно дзвеніла) і, не дуже сподіваючись на успіх, завдав удару. На диво, замок піддався.

Натхненний своїм механічним чи археологічним досягненням, лікар за якихось десять хвилин уже зміг рушити дорогою на зустріч із пацієнткою. Заглушивши двигун і вибравшись із машини, він наразився на дівчину.

«Наразився» — саме те слово, бо ж вона вважала приїзд Білла обнадійливою несподіванкою. У цієї вісімнадцятирічної дівчини була така шкіра, як у наріжних ангелів, що їх малювали італійські художники епохи декадансу[44], а в сірих очах іскрилися всі прагнення на світі.

— Добрий вечір. Я лікар Гарді, асистент доктора Гайнза. Місіс Брікстер зателефонувала…

— Добрий вечір. Я міс Мейсон, дочка місіс Брікстер.

Червоні сутінки майже вигасли, вона ясніла в останніх променях заграви.

— Матері нема вдома. Чим можу допомогти? — спитала вона.

— Чим я сам можу допомогти, — виправив він.

Дівчина злегка всміхнулася.

— Не знаючи вас як слід, я не можу вирішувати.

— Маю на увазі — сьогодні ввечері. Чим міг би я допомогти сьогодні ввечері?

— Я навіть не знаю, що вам і сказати, докторе Гайнз…

— Я доктор Гарді, асистент доктора Гайнза.

— Пробачте, докторе Гарді. Ми подамо вам чашку кави на кухні й розрахуємося дріб’язком — скільки там знайдеться в домі.

Вислухавши останню репліку, Білл зауважив, що вона не вписується в арістотелівську логіку. Трохи поміркувавши, він почав заново.

— Мене викликали з цього будинку, міс Мейсон, щоб полікувати вашу матір. Якщо її забрали…

— Її забрав мій батько.

— Он як. Пробачте, а навіщо?

— Вона дізналася, що компанія «Чиказька опера» дає «Луїзу»[45].

— Бачу, в чому річ, — кивнув Білл. Однак не бачив, бо в дедалі густішому присмерку дівчина трохи засліплювала очі. — Хочете сказати, що вона не може встояти перед «Луїзою». Мені це знайоме. У мене була тітка, яка ніколи не могла…

— Сумні, дедалі сумніші справи, докторе Гайнз…

— Я Гарді, помічник доктора Гайнза.

— Прошу пробачення, докторе Гарді. Але коли дедалі більше дізнаєшся про ось таких тітоньок, то таки задумуєшся, до чого ти з ними дійдеш! Мати наближається до Луїзи, замість віддалятися. Вона пішла звідси несподівано й раптово, батькові довелося нести з собою запонки. Мене кілька років не було вдома. Зовсім недавно я повернулася сюди, застала нового вітчима й тепер стараюсь якось пристосуватися. Якщо в домівці і є хворий, то не знаю, хто це. Мати ані слова не сказала мені про свою недугу.

— Отже, ваша мати не занедужала й не дзвонила докторові Гайнзу? Сталася помилка?

— Вона не виглядала хворою, коли вибиралася на оперу.

— Що ж, припустімо… Припустімо… Облишмо цю справу. — Ще раз глянувши на дівчину, Білл вирішив не облишити. — Я хотів сказати: припустімо, ми перевіримо. Дам вам адресу лікарняного комутатора, ви зателефонуєте й з’ясуєте, чи був у них такий дзвінок. Я не питиму кави й не візьму дріб’язку. Почекаю тут, у машині.

— Гаразд, — погодилася міс Мейсон. — Добре було б з’ясувати ситуацію. (…)

За кілька хвилин вона з конвертом у руці з’явилася на веранді.

— Вибачайте, докторе Гайнз, ви мали рацію. Мати таки зателефонувала до лікаря…

— Мене звуть Гарді.

— Ну… не починаймо все спочатку. В усякому разі вона подзвонила комусь із вас двох. Перепрошую за нечемність, але звідки мені знати, що ви не вимагач?

Подумки сміючись, Білл відповів:

— Отак ми й стоятимемо там, де були з самого початку. Хіба що ваша мати чекає мене в антрактах між діями в опері.

Міс Мейсон вручила йому конверт.

— Я знайшла це на столику в холі, коли виходила… адресоване докторові… — тихо сказала вона й вчасно прикусила язика, коли Білл підніс листа до фари, бо стемніло. — Сподіваюся, це прояснить справу.

Шановний докторе, я справді зателефонувала Вам щодо хлопчика, оскільки — на Вашу пораду — знову зацікавилася домашніми справами, і випало дуже вдало. Але ми з чоловіком