Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

вирішили, що мені найкраще було б вийти з дому. Отож я й вийшла, тим паче, що якраз там ставлять оперу, яку мені дуже хотілося побачити й послухати. Або ж ми могли б піти в кіно. Та куди хоч, аби тільки відвернути увагу від себе, як ви й запропонували. Вибачте, якщо я завдала Вам клопоту.

З повагою,

Енн Маршалл Мейсон Брікстер

P. S. Я мала намір залишитися вдома й розповісти вам про хлопчика, але мій чоловік вважав, що мені треба вийти з дому. Хлопчик сказав, що він украв блугу. Я не знаю, що це таке, але я цілком певна, що в його віці не годиться таке робити.

ЕММБ

Білл перемкнув фари з тьмяного освітлення на яскравіше й у новому світлі подивився на лист. Знову те саме — хлопчик украв блугу, а жінка хоче щось із цим зробити. Проступили тьмяні обриси клопотів, з якими довелося зіткнутися докторові Гайнзу і які тепер мали перейти Біллові. Від цього усвідомлення на скронях виступили дрібнесенькі крапельки поту. Білл різко повернувся до дівчини.

— То коли ви зауважили, що бракує бруги?

— Якої бруги?

Невдача.

— А брунги?

Вона відсувалася — помалу й потроху, але помітно, і Білл покрив свій промах, переказавши все написане.

— Ось тут. Очевидно, ваш брат узяв те, що не належить йому. Ваші батьки хочуть дізнатися, чому й навіщо він це зробив. Ви можете розтлумачити це слово?

У сяйві фари їхні голови так зблизилися, що його рухливі біляві кучері подряпували дівчині щоку, а довге нереальне пасмо золотистого шовку цілком матеріально торкнулося куточка Біллового ока, насправді ж — усього тіла.

— Я не зможу вам допомогти, — відповіла за якусь мить міс Мейсон.

— Гадаю, що мені варто розслідувати цю справу, — сказав він.

— Гаразд, — згодилася вона. — У його кімнаті ще світиться.

Дівчина пройшла холом, прикрашеним рештками вбитої дичини.

— Ви зустрінетеся з ним тут, — спитала вона, зупинившись біля підніжжя сходів, — чи в його будуарі?

— Ходімо нагору, — запропонував Білл.

Він плекав тривку надію на те, що бругу вже тріумфально вихопили з-під подушки й уся ситуація прояснилася завдяки вичитаній нотації, з якою носилися напоготові, наче солдат із амуніцією. Сама Чарівність провадила путь нагору, немов маяк, який згодом на веранді міг би висвітлити проблеми молодого лікаря — або щось подібне.

Здавалося, почало збуватися його сподівання розгадати таємницю, коли вже з порога кімнати, в якій мало б світитися, вони занурились у темряву. Міс Мейсон поорудувала перемикачем, і Білл задивився на тринадцятирічного хлопця, одягненого в піжаму, що сяк-так покривала натільний комбінезон; на ліжко з очевидними ознаками, що на ньому лежали; й на книжку, що випиналася з-під подушки, тільки-но туди похапцем засунута.

— Це, мабуть, іглу, — подумав лікар, інстинктивно втіливши шукану річ в арктичну форму. Під неприязним поглядом хлопчика він спритно сягнув під подушку й, вихоплюючи книжку, кинув оком на її блідо-блакитну обкладинку. Виявилося, що на ній написано «Колишній торговець жінками»[46]. Авторство вказано із зворушливою скромністю — «Досі одинокий мужчина».

Білл спокійно відклав «Колишнього торговця», як ефемерну річ, щось на зразок примірника «Моїх сорока років у фонтанах Тіволі»[47] в пам’яті туриста, й озвався:

— Як справи, юначе?

Ба, «юнак» уже давно відмовлявся від таких балачок. Він гидливо глянув на Білла, на сестру, тоді знову на Білла й зрештою тицьнув у них середнім пальцем — зобразивши те, що прадіди могли б по-евфемістичному назвати півником.

Ба, лікар був не з м’якого тіста. Схопивши хлопця за плече й пригнувши до простирадла, він застеріг:

— Якщо хочеш побавитися зі мною, то побачиш, що я сильніший.

Не пручаючись, хлопчик опустився на простирадло, підняв на лікаря непроникливі очі й відповів:

— І що тоді робитимете?

Оце так питання… Білл міг вправно вести розмови на різні теми, але щось підказало йому, що тут не та тематика. Він подивився на міс Мейсон, та в її блискучих очах розпізнав вираз віковічних слів: «У світі, де верховодять чоловіки, нехай вони спершу скажуть, куди мене поведуть, а тоді я згоджуся або не згоджуся туди йти». Сівши біля ліжка, лікар принизився до рівня розмови, яку спотворювали паузи, зупинки та запинки. Компетентна судова стенографістка передала б її таким чином:

— Що тобі подобається?

— Мені?

Пауза. Хлопець дивиться на лікаря.

— Що тобі подобається? — повторює той.

— Я люблю книжки, — нерішуче відповідає хлопець.

— Я теж люблю книжки.

— Якщо ви не проти, — втручається дівчина, спостерігши початок спокійного — неначе в батька з сином — потоку слів, — то я піду. Мушу впоратися з деякими справами.

Білл почув, що двері за нею зачинилися доволі швидко. Краще було б піти звідси, як тільки з’ясувалося, що місіс Брікстер нема вдома. Не психіатр і не мораліст, він вважав себе науковцем. Був доволі впевнений у собі, щоб розсудливо поводитися з хворою жінкою в критичному стані, а тут досить було глянути на ось цього пацієнта, як із голови півнячим гребенем випнулась якась забута відраза до тринадцятилітніх хлопчиків і навернулася сердита думка: «Я ж і не детектив».

Однак він стримувався й вів медоточиву мову з «юнаком»:

— Які ігри тобі подобаються?

— Та, всі потроху.

— Гаразд, але які саме?

— Гра в гангстерів — тільки вона мені й подобається.

— Що ж, це весела забава.

«Любиш Діамантового Діка»[48], — подумав Білл, а проте щось спонукало його спитати:

— А кого ти волієш бачити переможцем — бандита чи полісмена?

Хлопчик насмішкувато глянув на нього.

— Само собою, бандита. Ви що, чокнулися?

— Не грубіянь!

— І що тоді робитимете?

— Я…

На Білла напливла ще одна мана з дитинства. У всякому разі щось таке, як відчути себе піратом…

— Які книжки ти читаєш?

Лікар так опановував своє обличчя, ніби прослуховував стетоскопом усе тіло хлопчика.

— Та не знаю.

— Чи дивишся ти кінокартини? — Білл зауважив, як просяяв хлопець, ніби вихід із тунелю побачив. — Гангстерські кінокартини?

— Мені багато чого не дозволяють. — Голос набрав відтінку самовдоволення й звучав не дуже переконливо. — Не дозволяють мені й іншим багатим хлопцям ходити на щось таке, хіба на комедії, на фільми про викрадення дітей і таке інше. А комедії мені подобаються.

— Чиї? Чапліна?

— Кого?

— Чарлі Чапліна[49].

Очевидно, ці слова одним вухом увійшли й другим вийшли.

— Ні… знаєте, комедії.

— Хто тобі подобається? — спитав Білл.

— Е-е-е… — Хлопчик задумався. — Ну, мені подобаються Ґарбо[50], Дітріх[51] і Констанс Беннетт[52].

— Вони грають у комедіях?

— Вони найсмішніші.

— Вони — це