Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

Rule in the Ukraine” (1960), “Теорія і дійсність” (1971), “3 літопису літературного життя в діяспорі”, “Володимир Винниченко та його останній роман” (1971). В архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 40, file 834) зберігається його лист-рецензія від 13 травня 1982 р. на передмову Григорія Костюка та Олександра Мотиля до другого тому “Щоденника” Володимира Винниченка.

29

Рецензія на англійський переклад книги С. Мазлаха і В. Шахрая: Mazlakh Serhii and Shakhrai Vasyl’. On the Current Situation in the Ukraine. - Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1970. Первісна публікація: A Ukrainian Communist Manifesto // Canadian Slavic Studies. - Vol. V. - N 4. - Winter 1971. - P. 536-544. Український переклад: Український комуністичний маніфест // Сучасність. - 1971. - Ч. 9 (129). - Вересень. - С. 100-107. Доопрацьований варіант передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 218-227.

Друкується за останнім виданням.

30

Петро Потічний (1930 р. н.) - народився у с. Павлокома Березівського повіту в Галичині. Брав участь в українському повстанському русі, покинув Україну під час західного походу Української повстанської армії. У 1950-х роках емігрував до США, слу-жив в американській армії під час Корейської війни. Навчався у Темплському та Колумбійському університетах; в останньому 1966 р. захистив докторську дисертацію. Професор політичних наук. З 1964 р. викладав у Мак-Мастерському університеті (Гамільтон, Канада), з 1985 р. - консультант у Гейлонгджіанському університеті (Харбін, Китай). Професор Українського вільного університету. Автор і співавтор книг “Soviet Agriculture Trade Unions, 1917-70” (1972), “The Ukraine and the Czechoslovak Crisis” (1970), “Jewish-Ukrainian Relations; Two Solitudes” (1983, 1987), співредактор “Літопису Української Повстанської Армії” (1976-1990); “Political Thought of the Ukrainian Underground, 1943-51” (1986) та численних збірників матеріалів конференцій з історії СРСР і Радянської України. Листування з Петром Потічним зберігається в архіві Лисяка-Рудницького.

31

“...читач, якому бракує докладного знання про суперечки між “київською” й “катеринославською” течіями в КП(б)У...” - після здійснення більшовицького перевороту в Росії Ленін виступав за утворення в Україні територіальних партійних організацій й уряду, який би пізніше проголосив федерацію з Радянською Росією. Це, за його задумом, мало б відтягнути українські селянські та робітничі маси від Центральної Ради ціною задоволення їхніх вимог щодо національної автономії України. Пропозиція Леніна викликала наприкінці 1917 р. конфлікт усередині більшовицького руху в Україні. “Київська” ліва група на чолі з Юрієм П’ятаковим та Євгенією Бош обстоювала збереження організаційної єдності з всеросійським більшовицьким рухом, трактуючи позицію Леніна як відступ від принципу пролетарського інтернаціоналізму та загравання з українським “буржуазним” рухом. Позиція київських лівих видозмінилися після Берестейського миру (березень 1918 р.). Вони виступали за підготовку антигетьманського й антинімецького повстання в Україні, яке мало б стати іскрою до вибуху всеєвропейської соціалістичної революції. Щоб запобігти небезпеці використання німцями цього повстання як приводу для розправи з більшовицькою Росією, київська група була готова піти на проголошення формальної самостійності України. На відміну від неї, “катеринославське” праве крило на чолі з Еммануїлом Квірінгом та Я. Яковлєвим-Епштейном було готове підтримати позицію Леніна, але за умови, що “Південна Росія” (Донбас, Харків. Катеринослав, Кривий Ріг та прилеглі індустріалізовані райони) не буде введена до складу національно й економічно “чужої” їй України. Ленін, однак, наполягав на збереженні організаційного зв’язку “катеринославської” групи з “всеукраїнською” більшовицькою партією. Після перемоги лінії Леніна позиція “катеринославців” теж зазнала зміни: вони погоджувалися на “всеукраїнський” характер більшовицького руху в Україні, якщо Москва здійснюватиме жорсткий контроль над Україною. В іншому разі, на їхню думку, авантюристична політика “київської” групи поставить під загрозу здобутки більшовицької революції у Росії або ж більшовицький уряд в Україні впаде жертвою українського дрібнобуржуазного й націоналістичного оточення Суперечка між “київською” і “катеринославською” групами створила загрозу розколу більшовицького руху в Україні Подолано її завдяки активним діям Миколи Скрипника, спеціально посланого Леніним з Петрограда в Україну для полагодження конфлікту. Микола Скрипник обстоював третю, компромісну позицію, яка врешті-решт перемогла: Україна проголошує формальне відокремлення від Радянської Росії, але фактично зберігає державно-партійні зв’язки з Москвою. Ця лінія була закріплена на таганрозькій партійній конференції (квітень 1918 р.), яка передувала першому, установчому, з’їздові КП(б)У (липень 1918 р.). Незалежницьку позицію займала четверта більшовицька група з Правобережної України на чолі з Василем Шахраєм.

32

Рецензія на англійський переклад творів Миколи Хвильового. Спершу з’явилася у журн.: Slavic Review. - October 1961. - Vol. XX. - N 3. Публікація українського перекладу: Хвильовий по-англійськи // Сучасність. - 1962. - Ч. 1 (13). - С. 110-112 Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 228-232.

Подається за останньою публікацією.

33

Первісна публікація Консерватизм // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Гоя рея В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1959. - Т. 3. - С. 1108-1110. Змінений варіант надруковано в кн.: Encyclopedia of Ukraine. Vol. 1: A-F / Ed. by Volodymyr Kubijovyč. Published for the Canadian Institute of Ukrainian Studies, the Shevchenko Scientific Society (Sarcelles, France), and the Canadian Foundation for Ukrainian Studies. - Toronto - Buffalo - London: University of Toronto Press, 1984. - P. 565-567. Подається за первісною публікацією, у якій політична філософія Івана Лисяка-Рудницького виражена найбільш повно.

Підготовчі матеріали до студій над історією українського консерватизму зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 6, file 103).

34

В. Шкляр - в оригіналі помилково: О. Шкляр. Див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2-х т. - Ужгород, 1932. - Т. 1: Доба Центральної Ради. - С. 54, 101, XV.

35

Первісна публікація: Липинський Вячеслав // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1962. - Т. 4 - С. 1292-1293. Передрукована в кн: Між історією й політикою... - С. 139-162. Подається за останньою - публікацією. Постать Вячеслава Липинського, як і Михайла Драгоманова, була в центрі наукових зацікавлень Івана Лисяка-Рудницького. Із працями Вячеслава Липинського він ознайомився ще в ранньому віці, і вони справили вирішальний вплив на формування його політичних поглядів. Перші статті, присвячені розглядові творчої спадщини Вячеслава Липинського (“Донцов і Липинський” та ін.), Іван Лисяк-Рудницький написав на початку 1940-х років (машинописи цих статей зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького, box 25, file 517). Після переїзду до США він виношував намір написати про нього окрему працю: “Я хотів би