Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ дев’яностий. Тема для пісні

Темпі підняв соснові гілки, що прикривали двох чоловіків. Обережно покладені на спини, вони мали такий вигляд, ніби спали. Я став на коліна поряд із більшим, але придивитися до нього краще не встиг: відчув чиюсь руку на плечі. Озирнувшись, побачив, як Темпі хитає головою.

— Що таке? — запитав я.

У нас залишилося менше години світла. Відшукати табір бандитів, не попавшись, мало бути непросто. А те саме серед непроглядно темної бурі мало бути жахіттям.

— Не треба, — сказав він. «Твердо. Серйозно». — Тривожити мертвих — це не від летані.

— Мені треба знати, що у нас за вороги. Я можу дізнатися від них те, що нам допоможе.

Його вуста майже нахмурилися: «несхвалення».

— Магія?

Я хитнув головою.

— Просто дивлюся, — показав на свої очі, а тоді потицяв у скроню. — Думаю.

Темпі кивнув. Але, повернувшись назад до тіл, я знову відчув на плечі його руку.

— Ти маєш попросити. Це мої мерці.

— Ти вже погодився, — зауважив я.

— Правильно просити, — сказав він.

Я глибоко вдихнув.

— Темпі, можна поглянути на твоїх мерців?

Він офіційно кивнув.

Я позирнув у бік Мартена, який саме уважно оглядав тятиву свого лука під деревом неподалік.

— Хочеш перевірити, чи можеш відшукати їхню стежку? — він кивнув і відштовхнувся від дерева. — Я почав би отам, — я показав на місце між двома гребенями на півдні.

— Я своє діло знаю, — відказав Мартен, пішовши геть і завдавши лук на плече.

Темпі відступив убік на кілька кроків, і я зосередив увагу на тілах. Одне насправді було трохи більше за Дедана — не чоловік, а величезний бик. Вони були старші, ніж я очікував, а на долонях у них були мозолі, що свідчать про довгі роки роботи зі зброєю. Це були не сердиті сільські хлопаки. Це були ветерани.

— Я знайшов їхню стежку, — несподівано для мене озвався Мартен. Я не чув його наближення через тихий шепіт дощових крапель. — Із нею все ясно як день. Там би і п’яний священник пройшов.

У небі блимнула блискавка й загуркотів грім. Дощ полився сильніше. Я нахмурився і щільніше закутав плечі у промоклий плащ мідника.

Мартен задер голову, і дощ почав падати йому просто на ­обличчя.

— Я радий, що ця погода нарешті приносить нам якусь користь, — сказав він. — Що більше дощу, то легше нам буде нишком зайти до їхнього табору й вийти з нього, — він обтер руки об мокру сорочку і знизав плечима. — До того ж нам уже, здається, нíкуди мокнути далі.

— Маєш рацію, — сказав я й підвівся.

Темпі прикрив тіла гіллям, і Мартен повів нас на південь.

***

Мартен став на коліна, щоб оглянути щось на землі, і я, скориставшись нагодою, наздогнав його.

— За нами йдуть, — сказав я, не завдаючи собі клопоту шепо­тіти. Вони були щонайменше за сімдесят футів позаду нас, а дощ лився поміж дерев із шумом, із яким хвилі б’ються об берег.

Мартен кивнув і вдав, ніби показує на щось на землі.

— Я не думав, що ти їх бачив.

Я всміхнувся й витер мокрою рукою воду з обличчя.

— Ти тут не один маєш очі. Скільки їх тут, на твою думку?

— Двоє, може, троє.

До нас наблизився Темпі.

— Двоє, — промовив він з упевненістю в голосі.

— Я бачив лиш одного, — зізнався я. — Як близько ми до їхнього табору?

— Гадки не маю. Може, вони за наступним пагорбом. Може, за кілька миль. Слідів досі всього двоє, а запаху багать я не відчуваю, — Мартен підвівся і знову пішов стежкою, не озираючись.

Я відштовхнув низьку гілку, коли повз мене пройшов Темпі, й помітив за нами якийсь рух, ніяк не пов’язаний із вітром чи дощем.

— Перейдімо наступний гребінь і поставімо невеличку пастку.

— Здається, саме те, що треба, — погодився Мартен.

Жестом наказавши нам зачекати, він низько присів і поволі наблизився до вершини невеличкого узвишшя. Я притлумив сильне бажання озирнутися, тимчасом як Мартен зазирнув за край гребеня, а тоді відскочив.

Блимнув яскравий спалах: неподалік ударила блискавка. Грім неначе врізав мені кулаком у груди. Я здригнувся. Темпі встав.

— Це схоже як удома, — промовив він, злегка всміхаючись і не намагаючись уберегти лице від води.

Мартен помахав рукою, і ми наблизилися до краю гребеня. Опинившись поза полем зору того, хто йшов за нами, я швидко роззирнувся довкола.

— Йдімо за слідами до тієї покрученої ялини, а тоді вертаймо назад, — показав я. — Темпі ховається отам. Мартен — за отим упалим деревом. Я піду за отой камінь. Мартен виступить першим. Вирішуй сам, але, напевно, було б найкраще, якби ти зачекав, доки вони не опиняться за тим розколотим пнем. Постарайся по змозі лишити одного з них живим, але ми не можемо допустити, щоб вони втекли чи забагато шуміли.

— А що робитимеш ти? — запитав Мартен, коли ми поспіхом залишили чіткі сліди аж до покрученої ялини.

— Я триматимусь осторонь. Ви краще підходите для таких речей. Але в мене на такі випадки теж є один-два трюки. — Ми досягли дерева. — Готові?

Мартен, схоже, був трохи приголомшений моїм раптовим потоком наказів, але вони обидва кивнули й хутко розійшлися по місцях.

Я обійшов те місце по колу й умостився за безформним кам’яним виступом. Із тієї позиції мені було видно, як наші забрьохані сліди змішуються зі стежкою, якою ми пройшли. Далі я бачив, як Темпі розмістився за стовбуром товстого завилькуватого дуба. Праворуч від нього Мартен наклав стрілу, відтягнув тятиву до плеча і став чекати, нерухомий, як статуя.

Я дістав ганчірку з пучкою попелу й тонкий шматок заліза. Тепер я тримав їх напоготові. Від думки про те, для чого нас сюди послали — полювати на людей і вбивати їх, — у мене пере­вернувся шлунок. Ніде правди діти, то були розбійники й убивці, та це все-таки були люди. Я задихав глибше та спробував розслабитися.

Поверхня каменя, що торкалася моєї щоки, була холодна й шорстка. Я нашорошив вуха, та не чув нічого через невпинний стукіт дощу. Я притлумив сильне бажання вихилитися далі за край каменя й розширити поле зору. Знову блимнула блискавка, і я почав відлічувати секунди до грому, але тут побачив, як показалося