Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

націоналістичної політичної літератури, але вона мала найліпшу національну літературу — національну боротьбу з поляками.

Якби М. Грушевський дав нам (перед 1914 р.) не 10 томів «Історії України» (які ніхто з нашої інтелігенції не читав і не читає, за винятком кількох фахівців), а дав би лише один том, але в такому напрямі, як ця наша праця, то в історично пероломовий 1917 рік у Києві провід нації був би не в руках москвофілів–драгоманівців, які здемобілізували вже готову армію, але був би в руках націоналістів з «Братства Тарасівців», які з першого ж дня революції організовували нашу армію — основу державної незалежности. І ми були б святкували нині в Києві 40–у річницю відновлення Української Самостійної Держави.

Центр ваги всієї проблеми боротьби за національно–державну незалежність лежить у НАЦІОНАЛЬНО–ПОЛІТИЧНОМУ ВИХОВАННІ ПРОВІДНОЇ ВЕРСТВИ НАЦІЇ.

Ми, українці, це розуміємо. Але ж як трагічно–фатально цю істину легковажимо. Легковажимо, бо ж потураємо у вільному світі на еміграції нашим яничарам (свідомим і несвідомим) працювати якраз у протилежному напрямі, щоб національна політична свідомість українців не розвивалася або щоб бодай збочувалася на аполітичну вуличку колишніх «українофілів».

Ці яничари є лише знаряддям в руках тих «темних сил», яким Самостійна Україна стоїть на дорозі їхніх планів. По упадку московської окупації у вільній, самостійній Україні будуть ті сили валити нашу самостійну державу зсередини. Тому варто придивитися життю нашої еміграції.

Наші збанкрутовані в минулому, проте і донині закохані в самих себе еміграційні лідери, бажаючи і на еміграції «керувати», за всякої нагоди і ненагоди кричать про своє «амбасадорство», про велику — майже вирішальну роль еміграції для визволення України. На доказ того люблять вказувати на приклад ірландської еміграції, без допомоги якої, мовляв, Ірландія ніколи не виборола б своєї державної самостійности. Люблять вказувати, що навіть перший президент Ірландії народився і виріс в Нью–Йорку. Лише про одну обставину мовчать наші амбасадори. Мовчать про те, що ірландська еміграція відрізняється від української, як небо від землі.

Хоч і в меншій мірі, як наша, проте ірландська еміграція розбита на політичні партії, що гостро сперечаються за той чи інший політичний, соціялістичний, економічний ідеал для Ірландії. Вони мають також чимало зденаціоналізованих, байдужих до справи Ірландії земляків. Мали і в самій Ірландії хрунів і квіслінґів. Що гірше — забули цілком свою ірландську мову. А все ж маленька Ірландія вирвала з рук найбільшої світової імперії свою державну самостійність.

Правда, англійці не москвини. Стара Англія — в разючу протилежність до Московщини — була інкарнацією всього, що ми звемо європейською культурою. Проте, англійці також пролили річки крови ірландських сепаратистів. 700 років англійці десяткували — в буквальному значенні слова — ірландську націю: винищували цілі повіти нараз. Як і москвини в Україні, англійці відбирали від ірландців їхню прапрадідівську землю і заселювали її англійцями. Ожебрачених ірландських селян звели на позем, нижчий за наших кріпаків. 700 років це робили (у нас москвини «лише» 200 р.)

Кілька разів англійці пропонували ірландцям свій «Переяслав» — автономію чи федерацію. Доводили ірландцям незбитими фактами і числами, що Ірландія має величезні користі від приналежности її до імперії; має військову охорону від зовнішніх ворогів; користає з англійської індустрії і торгівлі нарівні з Англією; ірландці мають нічим не обмежений доступ до всіх економічних, культурних і політичних засад в імперії, включно з міністерськими і. т. п., і т. д. І самі ірландці визнавали величезну матеріяльну користь від приналежности до імперії, але казали англійцям: ні, ні і ні. А об’єктивно кажучи, ірландці мали таку національну свободу, про яку лише мріяли наші «українофіли»: англійці цілком не перешкоджали розвиватися ірландській мові і культурі, ірландці мали місцеву самоуправу.

Проте, не мали своїх «Переяславів», брюховецьких, розумовських, ані «ірландофілів» чи УЦР, директорії, винниченків, а кандидатів на них вбивали, не боячись закидів у «братовбивстві» (каїнів). Національної свободи не проміняли на матеріяльні блага. Свого вільного ДУХА не продали за МАМОНТУ.

І менша за Україну Ірландія вирвалася з сильнішої за Московщину Англії. А Україна є московською колонією.

Вже пів століття безупинно пояснює нам Д. Донцов цю ЗАСАДНИЧУ різницю та її політичні наслідки. Різницю примату духового над матеріяльним, ідей вічних над ідеями дочасними, життя душі над життям тіла. Саме життя тисячами конкретних фактів підтвердило і далі підтверджує правдивість тез Д. Донцова, а більшість нашої інтелігенції (включно з учорашніми визнавцями Донцовських тез) все ж і далі жує стару, зігнилу жвачку Драгоманових мудрощів, лише помалювавши їх (про всяк випадок) на жовто–блакитний. Направду, наша еліта за останні пів століття дала майбутньому українському науковцеві–психіятрові багатющий матеріял для наукових дослідів.

Всю діяльність нашої еміграції можна визначити одним словом — «просвітянство». І вся наша біда в тому, що методи «Просвіти» ми вживаємо і в нашій амбасадорській праці серед чужинців. Біда в тому, що у нас не вистачило розуму видумати щось більшого, модернішого за просвітянство. А вже біда над бідою є наш страх вийти з нашого ґетта в широкий світ.

До 1917 року європейське (й американське) суспільство цілком не цікавилося ані Московщиною, ані її культурою, літературою, історією. Книжки про Московщину, як, напр., А. Де Кюстіна, Т. Флетчера, Е. Кларка, Ю. Корба, Ю. Юстіна та інших — заблудилися. На заході історію Московщини знали мало що ліпше за історію Китаю; нею цікавилися лише фахівці зі службового обов’язку. Перекладів з московської мови на європейські майже не було, хіба переклади Л. Толстого і Ф. Достоєвского, та й ними цікавилося лише мале коло літераторів. Отже, можна сказати, що перед 1917 роком європейське суспільство, а американське і поготів, знало про Московщину не багато більше, як про Україну.

Московська еміграція складалася виключно із старшин Дєнікінської армії та урядовців його адміністрації. Купка родовитої московської аристократії та професури влізла на різні посади в адміністрації чи в університетах Европи та Америки. їхня молодь пішла до європейських та американських університетів і, закінчивши їх, здобула посади в університетах чи урядах. Тепер переважаюча більшість професорів–москвинів в американських університетах та дорадників–москвинів в американському уряді — це колишні дєнікінські старшини. За плечима президента Ф. Рузвелта стояв аж до своєї смерти дєнікінський полковник, який був тою «сірою еміненцією», що фактично давав напрям американській політиці в Східній Европі. Наслідки — Тегеран, Ялта, Потстдам, Кенани, Комітети Визволення народів Росії, Мюнхенські та Нью–Йоркські (московські) інститути вивчення Росії, Радіо «Асвабаждєніє Расіі», «нєпрєдрєшенство», співіснування і т. п. вияви американського москвофільства. Стара московська тактика пенетрації.

Українська еміграція мала такі самі, як і московська, можливості піти також цим шляхом, але не пішла.