Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У мене в грудях спалахнув похмурий жар.
— Стріляй у них, Мартене, — голосно сказав я.
Дедан крутнувся і став навпроти мене з оголеним мечем, перш ніж я вийшов зі схованки. Геспе була трохи стриманіша й зупинилася, до половини витягнувши меч із піхов.
Я прибрав ніж і підійшов до Дедана на відстань не більш як пів десятка кроків. Коли я перехопив його погляд, над нами пролунав розкотистий грім. Обличчя в Дедана було зухвале, а я не став приховувати свій гнів. Минула одна довга хвилина тиші, і він відвів погляд, удавши, ніби мусить витерти з очей воду.
— Прибери це, — кивнув я на його меч. Дедан завагався на секунду, а відтак послухався. Лише тоді я повернув тонкий шматок ламкої сталі, який тримав у руці, під підкладку свого плаща.
— Якби ми були бандитами, ви вже загинули б, — я перевів погляд із Дедана на Геспе, а тоді знову на нього. — Вертайте до табору.
Дедан скривив обличчя.
— Набридло, що ти розмовляєш зі мною, наче з дитиною, — тицьнув на мене пальцем. — Я прожив на світі набагато довше за тебе. Я не дурний.
Я прикусив язика, втримавшись від кількох сердитих відповідей, від яких могло стати тільки гірше.
— Мені нíколи з тобою сперечатися. Ми марнуємо світло, а ти наражаєш нас на небезпеку. Вертай до табору.
— Ми маємо розібратися з цим сьогодні, — промовив Дедан. — Двох із них уже вколошкали, зосталося, напевно, всього п’ять чи шість. Ми заскочимо їх зненацька в темряві, посеред бурі. Бум. Бам. І завтра повернемося до Кроссона на обід.
— А що, як їх десяток? Що, як їх двадцятеро? Що, як вони окопались у фермерському будинку? Що, як вони знайдуть наш табір, поки там нікого не буде? Всі наші запаси, наші харчі й моя лютня можуть бути втрачені, а коли ми повернемося, на нас чекатиме пастка. І все тому, що ти не зміг годину посидіти спокійно, — його лице загрозливо почервоніло, і я відвернувся. — Вертай до табору. І ми сьогодні ще про це поговоримо.
— Ні, трясця. Я йду, і ти ніяк, хай йому грець, мене не зупиниш.
Я заскреготав зубами. Найгірше було те, що це було правдою. Я ніяк не міг застосувати свою владу. Не міг зробити нічого, крім як укоськати Дедана восковим муляжем, який зліпив. А я знав, що це — найгірший варіант із можливих. Це не лише обернуло б Дедана на мого відвертого ворога, а й, поза сумнівом, налаштувало би проти мене ще й Геспе з Мартеном.
Я поглянув на Геспе.
— Чому ти тут?
Вона швидко кинула погляд на Дедана.
— Він збирався піти сам. Я подумала, що нам краще лишатися разом. І ми таки це продумали. На табір ніхто не натрапить. Ми сховали спорядження й загасили вогонь, перш ніж піти.
Я тяжко зітхнув і засунув ні до чого не придатну пучку попелу в кишеню плаща. Хто б сумнівався.
— Але я згодна, — продовжила Геспе. — Треба постаратися закінчити це сьогодні.
Я поглянув на Мартена.
Той винувато подивився на мене.
— Я збрехав би, якби сказав, що не хочу, щоб це скінчилося, — промовив він, а тоді швидко додав: — Якщо це можна зробити з розумом, — можливо, він сказав би більше, та слова застрягли у нього в горлі й він закашляв.
Я поглянув на Темпі. Темпі — на мене.
Найгірше було те, що з Деданом погоджувалося моє чуття. Я хотів із цим покінчити. Хотів лягти в тепле ліжко й гарно поїсти. Хотів довести Мартена до якогось сухого місця. Хотів повернутися до Северена, де можна було б купатись у вдячності Алверона. Хотів відшукати Денну, перепросити й пояснити, чому я пішов, не сказавши ні слова.
Із припливом бореться лише дурень.
— Гаразд, — я поглянув на Дедана. — Якщо через це загине хтось із твоїх друзів, у цьому будеш винен ти, — я побачив, як на його обличчі промайнула невпевненість, а тоді зникла: він зціпив зуби. Надто вже багато він сказав, щоб гордість дозволила йому відступитися.
Я наставив на нього довгий палець.
— Але віднині й надалі кожен із вас повинен чинити так, як скажу я. Я слухатиму ваші пропозиції, але накази віддаватиму сам.
Я роззирнувся довкола. Мартен і Темпі відразу кивнули, а всього за мить те саме зробила Геспе. Дедан кивнув повільно.
Я поглянув на нього.
— Присягнися. — Він примружив очі. — Ти можеш нас убити, якщо знов утнеш якийсь такий трюк, коли ми сьогодні атакуємо. Я тобі не довіряю. Як на мене, краще забратися звідси сьогодні, ніж іти на справу з тим, кому я не можу довіряти.
Знову з’явилося напруження, та воно не надто затягнулося, бо втрутився Мартен:
— Та ну, Дене. Хлопчина насправді діло говорить. Він улаштував цю засідочку секунди за чотири, — його тон став жартівливим. — Та й не такий він нікчемний, як отой покидьок Бренве, і за той маленький танець під нужником платили й наполовину не так добре.
Дедан усміхнувся.
— Так, мабуть, ти маєш рацію. Аби тільки це скінчилося сьогодні.
Я ні на мить не засумнівався, що Дедан однаково піде власним шляхом, якщо йому так буде зручно.
— Присягнися, що слухатимешся моїх наказів.
Він знизав плечима й відвів погляд.
— Так. Присягаюся.
Мало.
— Присягнися власним ім’ям.
Він витер з обличчя дощ і спантеличено поглянув на мене.
— Що?
Я повернувся до нього й заговорив офіційним тоном:
— Дедане. Чи чинитимеш ти сьогодні так, як я скажу, не ставлячи запитань і не вагаючись? Дедане. Чи присягнешся ти власним ім’ям, що робитимеш це?
Він трохи попереминався з ноги на ногу, а тоді дещо випрямився.
— Присягаюся власним ім’ям, що робитиму це.
Я підступив до нього й дуже тихо проказав: «Дедане». При цьому направив крізь восковий муляж у кишені маленький, ледь відчутний вибух тепла. Недостатній, щоб щось зробити, проте достатній, щоб його на якусь мить відчув Дедан.
Я побачив, як він вирячив очі, й усміхнувся йому, наче сам Таборлін Великий. Ця усмішка була сповнена таємниць, широка й упевнена, а також вельми самовдоволена. Ця усмішка розповідала цілу історію сама собою.
— Тепер я знаю твоє ім’я, — тихо проказав я. — Я маю владу над тобою.
Вираз обличчя Дедана майже виправдав місяць його бурчання. Я відступив, і усмішка зникла, швидко, наче блискавиця. Це було легко, наче зняти маску. Дедан тоді, звісно, замислився, яке обличчя справжнє — хлопчиська чи побаченого мигцем Таборліна?
Я відвернувся, поки не загубив момент.
— Мартен піде в розвідку попереду. Ми з Темпі йтимемо за ним на п’ять хвилин пізніше. Так у нього буде час відшукати бандитських дозорців і повернутися, щоб нас попередити. Ви йдіть на десять хвилин пізніше за нас.
Я багатозначно поглянув на Дедана й підняв обидві руки, розчепіривши пальці.
— Десять хвилин, повних. Так буде повільніше. Але так найбезпечніше. Пропозиції є? — Ніхто нічого не сказав. — Гаразд. Мартене, твій вихід. Якщо вскочиш у халепу, вертайся.
— Не сумнівайся в цьому, — промовив він і невдовзі зник із нашого поля зору, загубившись серед розмитих зелено-бурих плям листя, кори, каменю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.