Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Розділ 67. Прощання та нові клятви

Сверид

Ліан смикнувся, підводячи голову. Лише через мить усвідомив, що лежить на землі. Одяг був порваний і заляпаний кров’ю. Озирнувшись, він побачив Ліаду. Вона, як і він, нерухомо лежала поруч.

«Що сталося?.. Ми ж щойно билися з Зоревою. Де вона? Зорі?»

Хлопець лише зараз помітив, що на місці пекучого сонця над ними розкинулося глибоке нічне небо, всіяне зорями.

Невдовзі й Ліада прийшла до тями. Рвучко сіла й завмерла, прислухаючись.

— Ти це чув?

Ліан затамував подих. Повітря розітнув гуркіт, який повторився ще кілька разів.

— Мені це не подобається… І цей запах… — Ліада підвелася, втягуючи повітря носом. — Він мені знайомий.

— Не знаю, що сталося, але нам треба якнайшвидше знайти Арел. Якщо дочка Вульм не збрехала, на неї готується замах!

Ліан викликав свою чарівну колісницю. Разом із сестрою вони застрибнули до неї й злетіли над верхівками дерев. На відміну від золотої колісниці Арел, ця мала лише одного коня — зате крилатого.

Піднявшись високо, вони обидва зблідли. У небі над Віджио ширяв величезний двоголовий дракон.

Чарівники Рівноваги не дарма злякалися: в їхньому світі було істоти, з якою вони не змогли б упоратися. Але сила, що виходила від цього створіння, була приголомшливою. Спостерігаючи здалеку, вони нарешті зрозуміли.

— Вони розбудили Месника?! — вигукнула Ліада, смикаючи поводи. — Ми маємо дістатися до Свериду раніше, ніж він нас побачить!

Пробудження Золотого Духа було очевидним. Але чому саме втілення Месника? Це означало тільки одне — сталося щось страшне.

Перелякані брат і сестра помчали до палацу Часу — лише Арел могла вирішити, що робити. Вони боялися, що дракон попрямує до Свериду. Тоді б їх існуванню прийшов кінець.

Влетівши через золоті ворота, вони залишили колісницю біля входу й кинулися шукати Арел. Але скільки б її не кликали — відповіді не було. І тоді вони згадали: Зорева щось казала про Золоте Джерело.

Побігши туди, вони побачили: важкі двері, що вели під землю, були розчинені. Ліан начарував косу — на випадок, якщо доведеться битися — і вони почали спускатися кам’яними сходами. Джерело було сховане глибоко під землею, Арел перенесла його сюди після трагедії з дружиною Лудо.

— Арел! Пані! Де ви?! — кричали вони.

І нарешті — слабкий голос у відповідь. 

— Ліан? Ліада?! Допоможіть!

За рогом вони побачили Арел. Вона була підвішена в повітрі на мотузках.

— Зараз! — Ліан розмахнувся, аби перерубати тенета, та коса навіть не залишила сліду.

— Не зважайте на мене! — вигукнула Арел. — Лудо та Аврора готуються відновити війну! Зупиніть їх!

— Боюся, запізно… — опустила голову Ліада. — Золотий Дух пробудився. Ми бачили Месника над Віджио.

— Пробачте, пані. — додав Ліан. — На нас напала Зорева. Не знаю як, але вона зуміла нас оглушити.

Очі Арел потемніли.

— Розбудили? Занадто рано…

— А якщо він рушить сюди? Його треба зупинити! — вигукнула Ліада.

— Ліан… — Арел поглянула на нього з такою силою, що хлопець аж втиснув голову в плечі. — Ніхто не зможе зупинити Месника. Окрім нього самого.

— То ми маємо чекати? — розгублено спитала Ліада.

— Ні! Вирушайте до Храму Спогадів! Нагадайте Золотому Духу, ким він є. Месник не пам’ятає де чорне, а де біле. Він може тільки вбивати. — Арел схилила голову. — А за мене… не хвилюйтеся…

Переглянувшись, Ліан і Ліада побігли виконувати наказ.

Залишившись сама, Арел заплакала. Вона відмовлялася вірити, що всі зусилля — марні.

Згодом Ліан повернувся з приголомшливою новиною. Вона була у полоні три тижні! 

Спосіб звільнити Арел таки знайшовся. Щойно вона ступила на поверхню, не почувши ще всіх подробиць, рішуче рушила вперед.

— Арел! Ви куди?! — крикнула Ліада.

— До Морла. Мене не було довго! Він напевно хвилюється.

— Пані… Вибачте, ми вам не сказали.  Морл порушив перемир’я. Це він напав на Віджио… — додав Ліан.

— Його там не було. — поспіхом уточнила Ліада. — Військом керувала його сестра.

Арел зупинилася. Ця звістка вразила її до глибини душі.

— Я… я сама розберуся. — тихо сказала вона і поплентавшись геть.

* * *

Гармонія

Усе минуло тихо, без гучних церемоній, гідних монархів та їхніх родичів. За весь час плавання до острова Голова Стерв’ятника Мерлін жодного разу не вийшов із каюти, де стояла напівпрозора скляна труна. Все було так, як хотіла Катана.

Її тіло доставили на острів, не для поховання в землі, а щоб залишити в печері, запечатавши вхід. Про це місце ходила лиха слава — тому навряд чи хтось ризикне туди поткнутись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍