Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

До мене тільки тепер дійшло, що я знову стою біля телефонної будки, а в моїй руці — трубка.

— Рокі, це я. Я... е-е... Я в Нью-Йорку і... я... я хочу сказати... е-е... Я...

«Залиште повідомлення. Пі-і-і».

Я брякнув трубкою.

Доркас Палмер

епер уже надто темно, щоб використати слово «темніє» як привід сказати, що йому час звідси піти. Ще одна Доркас Палмер — розумніша, правда, — дивувалася б, якого біса так сталося, що сьогоднішній вечір закінчився тим, що цей чоловік опинився в її квартирі. Знову ж таки, кому яке діло. Чоловік може заявитися на квартиру жінки, не переймаючись тим, що подумають сусіди. До того ж я своїх сусідів не знаю. Та якщо він розраховує завершити цей вечір сценою з якої-небудь французької комедії — тобто в моєму ліжку, де я вкрита по цицьки простирадлом, а він із вдоволеною усмішкою попихкує цигаркою, — його чекає дуже сумне розчарування. Він дивиться з мого вікна на обрій. Краєвид звідси, я б сказала, відстійний.

Цю частину я знаю, я дивилася «Династію». Зараз треба запитати, чи не бажає він чогось випити. Правда, з випивки у мене тільки дешева горілка (для коктейлів), а ще ананасовий сік, свіжість якого не завадило б перевірити. А пропозиція випити — це не зашифрована пропозиція потрахатися? Втім, цього статися не повинно, хоча він і справді схожий на Лайла Ваґґонера (а я чула, що Лайл позував для «Плейґерлу»[487]). Проблемна в тому, що я справді хочу перевдягнутися в щось комфортніше. Від цього чортового твіду в літній день неймовірно свербить шкіра. А мої ступні мають суворий п’ятигодинний ліміт на високі підбори, після чого вони починають кричати: стерво, ти нас що, занапастити хочеш? Я хіхікнула, мабуть, надто голосно — він обертається і дивиться на мене. Усмішка від чоловіка — це зазвичай платіж авансом, Доркас Палмер. Не продавай йому нічого.

— Я, пригадую, обіцяла не казати нічого про повернення додому, — сказала я.

— То й не кажи. Ти навіть не уявляєш, скільки відомих мені людей не тримають обіцянок.

— У багатих свої примхи.

— Тобто?

— Ви мене чули.

— Клянуся: часткова причина, чому я не можу піти...

— Не можете?

— Не можу, а все через те, що ти з кожною годиною стаєш нахабнішою. Уже й не знаю, що з тобою станеться до десятої вечора.

— Я не зовсім впевнена, що це комплімент.

— Я, взагалі-то, теж. У такому разі нам просто треба чекати до десятої.

Мені хочеться сказати цьому чоловікові що-небудь про його настирливість — вдерся в мій простір, зазіхає на мій час, вважає, що мені більш нема чим зайнятися, — але тут він каже:

— Хоча, знову ж таки, тобі, напевно, є чим зайнятися — чимось кращим, ніж розважати старого.

— Я вже двічі сказала, що ви не старий. Можливо, вам варто спробувати напроситися на інший комплімент.

Він сміється.

— Сонце сховалося. Випити щось є?

— Горілка, трохи ананасового соку і... більш не знаю.

— Лід є?

— Якщо немає, то можна зробити.

— От лайно... Що ж, тоді я вип’ю горілки з ананасовим соком, чи що там є в холодильнику.

— У вас руки цілі? Все перед вами на стільниці: і горілка, і чисті склянки.

Він дивиться на мене, киває і, сміючись, каже:

— Чорт, а мені це подобається.

Я починаю замислюватися, чи це часом не кіно, де безцеремонна чорна гувернантка повертає старому патріархові бажання жити далі. Але ніяких проявів старості в цьому чоловікові я не бачу, як і жодної ознаки того, що він потребує чиєїсь допомоги.

— Ваш син і дочка, напевно, вже турбуються.

— Можливо. Тут содова в холодильнику. Можна взяти?

— Так.

— І вже час викинути цей шматочок піци. І оці півкоробки рамену[488].

— Дякую. Які ще рекомендації щодо мого холодильника?

— Я б позбувся надкушеного бургера. А це що, «Курз»[489]? Жодна людина, що себе поважає, не стане ніколи цього пити.

— Я насправді не чекала пропозицій щодо вмісту мого холодильника.

— Хм. А навіщо тоді питати? Ти хочеш горілку з содовою та натяком на ананас?

— Так.

— Уже в процесі.

Я дивлюся, як чоловік захопив мою кухню. Не пам’ятаю, коли я купила лайм, але, мабуть, не так давно, бо він сміливо пускає його в хід. Після третьої спроби різати моїм ножем він дістає ще один і починає точити їх один об одного, ніби б’ючись на мечах сам з собою. Потім він нарізає лайм. Дивиться на скло на моїй стільниці й киває головою, ніби з жалю. Я не пам’ятаю, щоб у мене лишалося дві пляшечки сальси[490], але він знаходить і їх. Ріже, розбиває, витискає, змішує; справді, стежити за тим, як працює чоловік, — у цьому таки щось є. Не пригадаю, чи бачила я коли-небудь узагалі чоловіка за готуванням, хіба в кулінарних телешоу. І ось я маю таку нагоду. Він підходить з двома склянками, одну простягає мені:

— Ну як? Годиться?

— Це дуже добре.

— Ну, дякую за підтримку.

— Чудово. Справді.

Він сідає в одне з крісел, занести які з вулиці мені нещодавно допоміг сусід (відтоді я його навіть не бачила). Я сподіваюся, крісло вже не пахне. Він п’є повільно, ніби хоче, щоб напій не скінчався, що продовжить його перебування тут.

— На тобі спідниця не свербить? Тобто — літо все-таки.

— Я не зніму свою спідницю.

— Не думай, що я просив. Ти переймаєшся, наскільки велику помилку зробила, запросивши мене до себе?

— Ні.

— Тоді, значить, так.

— Я не висловлююся двозначно.

— Гаразд.

Дивно, але єдине слово, яким я можу описати те, як він сидить, — це «міцно». Я звернула на це увагу ще в нього вдома, а також у метро; він відмовляється від усіх цих крісел, що запрошують у них плюхнутися, — і сидить прямо, з розправленими плечима. Напевно, звичка ще з часів армійської служби.

— А поліція вас часом уже не розшукує?

— Людину не шукають, поки не мине двадцять чотири години.

— А як швидко можуть заявити про викрадення?

—