Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Я трохи завеликий для викрадення, тобі не здається?

— Я думала, розмір тут значення не має.

— Тримайся в цьому ж ключі — і, можливо, будеш така ж весела, як і я. В тебе що, музики немає?

— Хочете почути, що тепер слухають діти?

— Чому б і ні? Що там нині в тренді? Мені здається, «Хороші часи»[491] цілком ще хороші, хіба ні? Цілком хороші?

— О-хо-хо. Та ви не в темі.

Я встаю і ставлю платівку, ну просто верхню зі стосу. Кумедно, що вдома, на Ямайці, платівки слухав переважно мій батько, і це було здебільшого якесь важке інструментальне лайно, на зразок «Ла Паломи» Біллі Вона[492] або щось з оркестру Джеймса Ласта[493].

Вісімдесят п’ятого року я, мабуть, єдина, у кого ще зберігся програвач з одним динаміком («телефункен»[494], як його називають меломани). Я досі пам’ятаю, як моя мати принесла додому одну платівку. Це була «сорокап’ятка» Міллі Джексон під довжелезною назвою «Якщо ви не полюбили знову до понеділка». Здається, перед тим, як її поставити, вона дочекалася, поки ми всі вийдемо з кімнати.

— Орган? Боже правий, ти любиш церковну музику?

— Ні.

— Але ж це, чуєш, проповідник; він говорить про загробне життя, і там точно грає орган.

— То помовчіть і послухайте.

Він замовкає, і саме в цей момент Принс[495] заводить: «У цьому житті ти сам по собі...».

— О Боже... О Боже, я ж сам такі слова весь час промовляю.

Він знову підводиться, починає ритмічно клацати пальцями й погойдувати головою. Цікаво, чи в підлітковому віці він фанатів від Елвіса і що думає про «Бітлз». Я хочу запитати, чи любить він рок-н-рол, але це здається недоречним: цей чоловік приклацує і притупує так, ніби джайву[496] його навчав особисто Білл Косбі.

— Давай божеволіти, давай веселитись, — повторює він за вокалом. Мені якось ніяково, що я сиджу. Тому я теж встаю і починаю пританцьовувати. А потім роблю те, чого не робила ніколи.

— Доктор Усебудедобре все зіпсує, пігулки, заспокійливе і нарциси прикінчать нас, повісяться важкі діти... Він іде. Він іде. Він іде. Він іде... Вуу хууу хуу-хуу...

Зі стільниці я хапаю гребінець — це в мене мікрофон на ще три вуу хуу-хууу. Далі йде гітарне соло, і раптом мені здається, що в мого гостя почався серцевий напад, але за мить з’ясовується, що це він зображає соло на гітарі — пальцями. Я стрибаю і кричу:

— Давай божеволіти, давай божеволіти!..

А пісня розтягує цей момент, здається, до нескінченності — тобто я її слухала вже десятки мільйонів разів, але вона ще ніколи не була такою довгою, — та, врешті, вона таки змовкає, а ми відключаємося. Я — на підлозі, він — на дивані. Потім, під «Візьми мене з собою», він підхоплюється, а я все ще валяюся долі, відсапуючись і регочучи.

— Так я не веселився, мабуть, відтоді, як «бітли» виступали на «Шоу Еда Саллівана»[497].

— «Бітлз»? Вам подобається?

— Вони просто найкрутіший рок-гурт всіх часів.

— Між іншим, ми з останньою клієнткою простояли біля дому Джона Леннона всю оту ніч.

— Для чого? Чекали, поки він записувався з Полом Мак-Картні?

— Що? Я не впевнена, що це смішно.

Він підходить до програвача і бере обкладинку альбому.

— Що це за мужеподібна лесбіянка на велосипеді?

— Це Принс.

— Принц чого?

— Просто Принс, не принц. Вуса он бачте які?

— Ну а я був подумав: яка гаряча леді з борідкою.

— У нього є ще й фільм, називається «Пурпуровий дощ».

— «Пурпуровий серпанок»[498]?

— Дощ. Принс, а не Джимі. Мені, напевно, треба її зняти...

— Голубонько, я — єдиний білий на весь Нью-Йорк, хто має платівки Бловфлая[499]. Тож цим принцом мене не залякати. Вибач, що назвав тебе «голубонькою». Я розумію: жінкам більше не подобається, коли їх так називають.

Мені хотілося сказати, що я не проти і що це взагалі перше милозвучне слово, яке мені сказали останнім часом, особливо чоловіки. Але замість цього я дивлюсь у вікно, на обрій, де загоряються вогні.

— А що це за дівчина на обкладинці?

— Аполлонія. Вважалося, що вона — його подруга в реальному житті.

— Отже, він не гей.

— Ви, мабуть, голодні. Ви ж не їли піцу в себе вдома.

— Трохи голодний. Що в тебе є?

— Чипси і рамен.

— Господи Боже, таке їсти!

— А нагетси підуть? Правда, їм уже тиждень.

— Ех, міледі... Ну, давай.

Для локшини я грію чайник, а тимчасом ми просто сидимо й слухаємо решту альбому. До моменту, коли чайник свистить, альбом майже закінчився, і я маю намір знову перевернути платівку на перший бік: не можу сидіти в тиші, та й він теж не може.

— То звідки ти конкретно?

— Що?

— Звідки ти... Ти можеш це вимкнути? Все ж таки не Елвіс, знаєш. То звідки ти?

— Їжте свою локшину. Кінгстон.

— Це ти вже говорила.

— Є там така місцинка, Гейвендейл.

— У самому місті?

— У передмісті.

— Типу Північний Іст-Сайд?

— Типу Квінс.

— Жахливо. Чому ти виїхала?

— Настав час.

— Просто так? Чи таки була причина? Кілька років тому там заправляв Майкл Менлі та крутилися всі ці комуняцькі танці-шманці...

— Я бачу, ви дуже поінформовані про «холодну війну».

— Солоденька, я виріс у п’ятдесятих.

— Це був сарказм.

— Я знаю.

— Вас справді цікавить, що змусило мене виїхати? Може, я просто хотіла виїхати. У вас ніколи не було відчуття, що ось ви живете з сім’єю, і все одно відчуваєте, що засиділися?

— Бог ти мій, розкажи мені ще про це. Гірше, коли це — твій власний будинок, за який ти, чорт забирай, заплатив.

— Вам усе одно доведеться туди повернутися.

— О, ти так гадаєш? Ну а тобі?

— Мені повертатись нема куди.

— Справді? Нема родини? Нема милого серденька?

— Бачу, ви таки дитя п’ятдесятих. Нині на Ямайці миле серденько — це жінка, з якою ви зраджуєте своїй дружині.

— Шикарно. Говорячи «шикарно», я маю на увазі, що мені треба відвідати твою вбиральню.

— Це вам назад у коридор, де ви вже були, другі двері праворуч.

— Зрозумів.

Було б потішно ввімкнути зараз телик,