Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
***
Дощ періщив далі, а світло вже почало меркнути, тимчасом як ми з Темпі йшли стежкою, скрадаючись від схованки до схованки. Принаймні шумом не треба було перейматися: вгорі майже безупинно бурчав грім.
Із підліска несподівано виринув Мартен і жестом покликав нас до похилого клена — вельми сумнівної схованки.
— Їхній табір просто попереду, — сказав він. — Сліди повсюди, а ще я бачив світло їхнього багаття.
— Скільки їх?
Мартен хитнув головою.
— Я не так близько підійшов. Щойно побачив різні сліди, пішов назад. Не хотів, щоб ви пішли не за тими слідами й загубилися.
— Як далеко?
— Десь за хвилину поповзом. Звідси можна побачити їхнє багаття, та їхній табір стоїть по інший бік узвишшя.
Я поглянув на обличчя двох своїх супутників у напівтемряві. Жоден із них не видавався знервованим. Вони підходили для такої роботи, навчались її. Мартен був здібним слідопитом і лучником. Темпі володів легендарною майстерністю адемів.
Я, можливо, теж почувався би спокійно, якби мав змогу підготувати якийсь план, якийсь симпатичний фокус, який міг би похитнути шальки терезів на нашу користь. Але Дедан знищив усі надії на це, наполігши, що треба атакувати сьогодні. Я не мав нічого, навіть паршивенького зв’язку з вогнем десь удалині.
Я припинив ці роздуми, поки вони з тривожних не стали панічними.
— То ходімо, — промовив я, задоволений своїм спокійним тоном.
Ми втрьох нишком попрямували вперед, тимчасом як у небі поволі зникало останнє світло. Серед сірості Мартена й Темпі було важко розгледіти, і це мене заспокоювало. Якщо вже й мені складно, то дозорцям помітити нас на віддалі буде майже неможливо.
Невдовзі я завважив сяйво вогню, що відбивалося від споду високого гілля попереду. Пригнувшись, зійшов угору крутим берегом слідом за Мартеном і Темпі, хоч там і було слизько від дощу. Мені здалося, що попереду нас я побачив якесь ворушіння.
А тоді вдарила блискавка. У майже цілковитій темряві її було достатньо, щоб мене засліпити, але спершу я побачив у яскраво-білому сяйві мулистий берег.
На гребені стояв високий чоловік із натягнутим луком. Темпі пригнувся на березі на кілька футів вище від мене, застигнувши саме тоді, коли обережно ставив ноги. Вище за нього був Мартен. Старий слідопит опустився на одне коліно й також натягнув лук. Блискавка показала все це мені у великому спалаху, а тоді засліпила мене. За мить пролунав грім, який мене ще й оглушив. Я впав на землю й покотився. До мого обличчя липли мокре листя й багнюка.
Розплющивши очі, я не побачив нічого, крім блакитних примар, які танцювали в мене перед очима після блискавки. Жодного крику. Якщо скрикнув дозорець, то це перекрив грім. Я застиг на місці, і мої очі адаптувалися. За одну довгу приголомшливу мить я знайшов Темпі. Він стояв на березі футів на п’ятнадцять вище, опустившись на коліна над темним силуетом. Дозорцем.
Я наблизився до нього, кинувшись крізь мокру папороть і брудне листя. Над нами знову блимнула блискавка, тепер уже легше, і я побачив, що з грудей дозорця стирчить древко однієї з Мартенових стріл. Оперення стріли відірвалося й майоріло на вітрі крихітним змоклим прапорцем.
— Мертвий, — оголосив Темпі, коли ми з Мартеном опинилися досить близько, щоб почути.
Я в цьому сумнівався. Так швидко не вбиває людину навіть глибока рана у грудях. Але, підійшовши ближче, я побачив, під яким кутом стирчить стріла. Постріл був у серце. Я вражено поглянув на Мартена.
— Такий постріл — це тема для пісні, — тихо сказав я.
— Пощастило, — відмахнувся він і зосередився на вершині гребеня за кілька футів над нами. — Лишається сподіватися, що в мене ще є удача, — сказав і поповз.
Повзучи за ним, я мигцем побачив Темпі, що досі стояв на колінах над загиблим. Він прихилився до нього, неначе шепочучи тілу.
А тоді я побачив табір, і моє нечітке зацікавлення дивацтвами адема враз розсіялося.
Розділ дев’яносто перший. Пломінь, грім, зламане дерево
Гребінь, яким ми скрадались, утворював широке півколо, яке оточувало табір бандитів своєрідним муром у формі півмісяця. Виходило, що табір стояв на дні великої мілкої миски. Мені було видно, що відкрита частина миски межує зі струмком, який вигинається ближче до неї, а тоді віддаляється.
Посередині миски стовпом здіймався стовбур височезного дуба, що прикривав табір величезним гіллям. Обабіч великого дуба похмуро палали два вогні. Обидва були би справжніми ватрами, якби не погода. А так вони просто забезпечували достатньо світла, щоб було видно табір.
Слово «табір» тут може ввести в оману: краще підійшло би «стоянка». Шість польових наметів, низеньких і похилих, в основному призначених для спання та зберігання приладдя. Сьомий намет був мало не невеличким шатром прямокутної форми, в якому кілька людей могли стояти прямо.
Біля вогнів на імпровізованих лавах скупчилися шестеро чоловіків. Вони закуталися, рятуючись від дощу. Всі мали суворі очі та бувалий вигляд досвідчених вояків.
Я знову сховався під гребенем і з подивом виявив, що геть не відчуваю страху. Повернувся до Мартена й побачив, що очі в нього трохи ошалілі.
— Як по-твоєму, скільки їх? — запитав я.
Його очі задумливо зблиснули.
— Щонайменше двоє на намет. Якщо їхній ватажок тримається великого намету, виходить тринадцятеро, а трьох ми вбили. Отже, десятеро. Щонайменше десятеро, — він нервово облизав губи. — Але вони можуть спати хоч по четверо в одному наметі, а у великому наметі, крім ватажка, може спати ще п’ятеро. Виходить тридцятеро — мінус троє.
— Отже, нас переважають числом, щонайменше двоє до одного, — сказав я. — Подобається тобі така ситуація?
Мартенів погляд перейшов до гребеня, а тоді — знову до мене.
— Я побився б один проти двох. На нашому боці раптовість, ми зовсім поряд, — він зупинився й кашлянув у рукав. Сплюнув. — Але їх там двадцятеро. Яйцями відчуваю.
— Можеш умовити Дедана?
Він кивнув.
— Мені він повірить. Він і близько не такий осел, яким зазвичай здається.
— Добре.
Я трохи помислив. Поки що все відбувалося швидше, ніж я можу розповісти про це вголос. Тож, попри все, що відбулося, Дедан і Геспе досі відставали від нас на п’ять-шість хвилин.
— Іди розверни їх, — наказав я Мартенові. — Тоді повернися до мене з Темпі.
Він набув невпевненого вигляду.
— Ти певен, що не хочеш забратися зараз? Ми не знаємо, коли в них може змінитися варта.
— Зі мною буде Темпі. До того ж на твоє повернення має піти всього кілька хвилин. А я хочу перевірити, чи можна краще їх підрахувати.
Мартен побіг геть, а ми з Темпі нишком повернулися на вершину гребеня. За мить він підсунувся ближче — так, що лівий бік його тіла притулився до мого правого.
Я помітив те, чого не помічав раніше. По всьому табору стирчали дерев’яні жердини завбільшки з високі стовпчики в парканах.
— Стовпи? — запитав я Темпі, встромивши один палець у землю, щоб показати, що маю на увазі.
Він кивнув, показуючи, що зрозумів, а тоді знизав плечима.
Я здогадувався, що то можуть бути припони для коней
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
