Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

або жердини для розвішування мокрого одягу. Викинув їх із голови, щоб подбати про нагальніші проблеми.

— Як гадаєш, що нам робити?

Одну довгу мить Темпі мовчав.

— Убити деяких. Піти. Чекати. Приходять інші. Ми… — він зробив характерну паузу, яка означала, що йому бракує потрібного слова. — Стрибаємо за деревами?

— Засідка.

Він кивнув.

— Нападаємо з засідки. Чекаємо. Полюємо на решту. Кажемо мейрові.

Я кивнув. Не те швидке рішення, на яке ми сподівалися, але єдиний розважливий варіант, коли противників так багато. З поверненням Мартена ми завдали б їм першого удару. Я здогадувався, що завдяки чиннику раптовості Мартен міг підстрелити з лука до трьох-чотирьох із них, перш ніж нам доведеться тікати. Були шанси, що він не вб’є всіх, але у прийдешні дні будь-яка людина, підстрелена з лука, вже не становитиме для нас такої загрози.

— Ще якийсь спосіб?

Довга пауза.

— Жоден спосіб від летані, — сказав Темпі.

Побачивши достатньо, я обережно з’їхав на кілька футів і зник із поля зору. Здригнувся, бо дощ продовжував лити як із відра. Здавалося, стало холодніше, ніж кілька хвилин тому, і я почав боятися, що застудився, як Мартен. Цього мені наразі було геть не треба.

Я помітив наближення Мартена й уже зібрався пояснити наш план, але тут побачив паніку на його обличчі.

— Не можу їх знайти! — ошаліло зашепотів він. — Повернувся туди, де вони мали бути. Але їх там не було. Тож вони або вже повернули назад, а вони не стали б цього робити, або йшли надто швидко за нами й через паршиве світло пішли не тими слідами.

Мене пройняв озноб, але аж ніяк не від безупинного дощу.

— А ти не можеш їх відстежити?

— Якби міг, то відстежив би. Але в темряві всі відбитки однакові. Що робитимемо? — Мартен схопився за моє передпліччя. З його погляду я здогадався, що він на межі паніки. — Вони не будуть обережні. Вони подумають, що ми розвідали все, випередивши їх. Що робити?

Я сягнув у кишеню, в якій лежав муляж Дедана.

— Я можу їх знайти.

Але нічого не встиг удіяти: зі східного кінця табору долинув зойк. За мить услід йому полинув лютий крик і потік лайки.

— Це Дедан? — запитав я.

Мартен кивнув. Із-за гребеня долинули звуки несамовитої вовтузні. Ми заворушилися так швидко, як тільки наважувалися, й визирнули згори.

Чоловіки висипали з низеньких наметів, мов оси з гнізда. Їх уже було не менше дюжини, і в чотирьох я побачив натягнуті луки. Наче з-під землі виросли довгі дошки, які спиралися на стовпи, утворюючи неоковирні стіни фути з чотири заввишки. За кілька секунд вразливий, відкритий усім вітрам табір обернувся на правдиву фортецю. Я нарахував щонайменше шістнадцятьох людей, але тепер кілька частин табору залишилися невидимими. Освітлення також погіршилося, бо імпровізовані стіни затуляли багаття й відкидали в ніч густі тіні.

Мартен вивергав невпинним потоком лайку, і його можна було зрозуміти, бо тепер його лук був і близько не такий помічний. Він швидко, наче оком змигнув, наклав стрілу і, можливо, так само швидко вистрілив би, та я поклав долоню йому на руку.

— Зачекай.

Він нахмурився, а тоді кивнув: знав, що на кожну його стрілу припадатиме пів десятка їхніх. Від Темпі також раптом перестала бути користь. Його нашпигували би стрілами задовго до того, як він наблизився б до табору.

Єдиним приємним моментом було те, що увага бійців не була звернена на нас. Вони зосередилися на місці далі на схід — тому, звідки ми почули крик дозорця та лайку Дедана. Ми могли б і втекти втрьох, не виявлені, але для цього треба було би покинути Дедана й Геспе.

Отут, здавалося б, майстерний арканіст і міг би похитнути шальки терезів або й забезпечити нам перевагу, а відтак щонайменше уможливити втечу. Але я не мав вогню, не мав зв’язку. Я був досить розумний, щоб обійтися без чогось одного з них, але без них обох я був майже безпорадний.

Дощ почав падати рясніше. Загуркотів грім. Рано чи пізно бандити мали здогадатися, що ворогів лише двоє, й помчати за гребінь, щоб хутко розправитися з нашими супутниками. Якби їхню увагу привернула наша трійця, нас подолали б так само швидко.

Залунало легке дзижчання, і через східний гребінь перескочив залп стріл. Мартен припинив лаятися й затамував подих. Глянув на мене.

— Що робитимемо? — тривожно промовив він.

Із табору долинув запитливий крик. Він не дочекався відповіді, і над східним гребенем продзижчав іще один залп стріл, який влучив неподалік своєї цілі.

— Що робитимемо? — повторив Мартен. — Що, як вони постраждали?

«Що, як вони мертві?» Я заплющив очі та з’їхав по гребеню на землю, намагаючись хоч якусь мить ясно подумати. Моя нога зачепила щось м’яке й щільне. Мертвого дозорця. З’явилася похмура думка. Я глибоко вдихнув і поринув у Кам’яне Серце. Глибоко. Глибше, ніж будь-коли до цього. Мене покинув усякий страх, усякий сумнів.

Я взяв тіло за зап’ясток і заходився тягнути його до краю гребеня. Чолов’яга був важкий, але я цього майже не помітив.

— Мартене, можна скористатися твоїм мерцем? — відсторонено запитав я. Слова були сказані приємним баритоном, найспокійнішим голосом, який я коли-небудь чув.

Не чекаючи на відповідь, я позирнув із-за гребеня на табір. Побачив, як один із людей за стіною натягує лук для чергового пострілу. Я витягнув свій довгий тонкий ніж із доброї рамстонської сталі й зафіксував у думках образ лучника. Зціпив зуби та штрикнув мертвого дозорця в нирку. Ніж устромився повільно, наче я штрикав не плоть, а важку глину.

Звук грому перекрив зойк. Чоловік упав, а лук стрімко вилетів у нього з рук. Ще один найманець нагнувся, щоб поглянути на свого супутника. Я знову зосередився та штрикнув дозорця в другу нирку, цього разу обома руками. Знову пролунав крик, пронизливіший за перший. «Радше лемент, аніж крик», — промайнуло в окремому куточку мого розуму.

— Поки не стріляй, — спокійно застеріг я Мартена, не відводячи погляду від табору. — Вони досі не знають, де ми.

Я витягнув ніж, зосередився знов і спокійно встромив його дозорцеві в око. Чоловік, що випростався за дерев’яною стіною, схопився обома руками за обличчя, і з-під них потекла кров. Двоє з його товаришів підвелися, намагаючись затягнути його назад за дерев’яний сховок. Мій ніж здійнявся й упав, і один із них повалився на землю, поки його руки ще тягнулися до обличчя, так само закривавленого.

— Святий Боже, — видушив із себе Мартен. — Святий Боже мій милий.

Я приставив ніж до горла дозорця й оглянув табір. Його мешканці запанікували, і його боєздатність затріщала по швах. Один із поранених досі кричав, і його крик, високий і пронизливий, перекривав гуркіт грому.

Я побачив, як один із лучників оглядає суворим поглядом гребінь. Провів ножем по горлу дозорця, але начебто нічого не сталося. Тоді лучник зі спантеличеним виглядом підняв руку, щоб торкнутися свого горла. Коли він прибрав руку звідти, вона була трохи заплямована кров’ю. Він вирячив очі й почав кричати.