Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

а там Кронкайт[500] розказує про батька родини Колтерстів, викраденого з метою викупу. Дружина / невістка бурхливо реагує на камеру, поки не розуміє, що в неї по щоках тече туш, і тоді кричить: «Стійте!» А син весь такий спокійний, тому що або він не хоче говорити, або його дружина не хоче заткнутися. «Ми думали, цьому бюро можна довіряти, але це ж неможливо знати наперед. Вона здавалася такою надійною — її ім’я Доркас. Одному Богу відомо, яку вона зажадає суму викупу». Цікаво, чи святково вона вдягнеться перед тим, як ввімкнуть камери. І яким у телику буде здаватися моє фото. Утім, я не впевнена, що в агенції воно є... в кожному разі, я не пам’ятаю. Але припустимо, що в них є моя фотографія, яка, мінімально відкоректована, скидатиметься на фото підсудної. Йду в заклад, що цей знімок зроблено того дня, коли я вийшла з квартири, забувши зробити зачіску. Можливо, подружжя буде триматися за руки, поки вона благатиме викрадача — тобто мене — виявити гуманність, бо її батько нездоровий, і...

— Що це?

Як він вийшов з ванни, я не чула. Ні шуму води, ні скрипу дверей, нічого. Мабуть, мене так захопили думки, що я помітила його лише тоді, коли він став майже впритул переді мною.

— Я питаю: що це? Ти взагалі хто?

Він вимахує цим переді мною. Я ж не очікувала, що цей день закінчиться гостями в моєму домі. Я про те, що це ж оселя жінки, яка ніколи не чекає на компанію. Але, чорт забирай, треба таки було спершу перевірити ванну, щоб бодай переконатися в наявності свіжого рушника над раковиною. А тепер ось він стоїть переді мною, як полісмен, і розмахує книжкою, яку я зазвичай надійно ховаю під подушкою.

«Як зникнути так, щоб тебе ніколи не знайшли».

Автор — Даґ Ричмонд.

От бомбоклат.

Тристан Філліпс

айно собаче, лайно, лайно... Ти мелеш стільки лайна, що твій язик уже, напевно, побурів. Ні? Окей, нумо грати за твоїми правилами. Про що ти ще маєш мене розпитати? Про Балаклаву? Ти це вже зробив. Про Коппера? Подивись у свої записи, дурню. Про Папу Ло і Шоту Шерифа? Останнього я вже вислідив з Восьми Провулків до самого Брукліну, тож перевір записи.

О, справді?

А я думаю інакше. Хочеш знати, що я думаю? Ніяких нотаток у тебе нема. Усе, що ти там назбирав, — гівно в обгортці. Як я знаю, ти весь цей час сидів і шкрябав: «У Мері був баранчик», по-іспанськи. Ні? То дай глянути. Давай, ну ж бо! Точно, як я й думав. Білий хлопе, зав’язуй ти вже з цим бла-бла-бла. Краще посидь і помовч, — а я тобі скажу, навіщо ти тут. Поглянь на себе, чуваче. Я про те, що надворі вісімдесят п’ятий рік, а нормальної зачіски не побачиш, і все через цих довбаних гіпі. Джинсові сорочки — як у ковбоїв, джинсові штани — в стилі диско і (не підказуй мені) ковбойські — ні, байкерські чоботи. Лайно натуральне. Еге ж, навіть у буцегарні бачили хоча б дві серії з «Поліції Маямі». Ти знаєш хоч одну дзюндзю, яка б одягалась у такий прикид? О, то ти знаєш, що таке дзюндзя? Справді? То це в тебе такий стиль чи ти просто застряг у тих роках, і всі тебе там покинули?..

Ось ти приходиш до мене і кажеш, що пишеш статтю про процес замирення. По-перше, це все відбувалося сім років тому, і ти не можеш назвати переконливу причину, чому все це кому-небудь ще цікаве. Ти вважаєш мене тупим? Братику, є така річ, називається «контекст», — і ось його ти мені й не можеш надати. Не ображай мене, бо деколи я можу й послати. Ти ж знаєш, що таке контекст? Тобі відомо, чим ми займалися взагалі, чи ти думаєш, що все, що ми робили, — це організовували отой концерт зі Співаком? До речі, ти розпитував мене тільки про кінець замирення — і не поставив жодного запитання про початок чи про сам процес. І от ще дивина: ти казав, що не був на острові з сімдесят восьмого року, та все згадане тобою сьогодні відбувалося там якраз сімдесят дев’ятого та вісімдесятого. Ти питаєш про Папу Ло, але тільки про його смерть. Ти питаєш про Коппера, але тільки про його смерть. Ти ніколи не питаєш про Люсі, — і навіть коли я сам згадав про неї, ти пропустив це повз вуха, ніби вона нічого не значить.

Ах, то ти лише хочеш бути точним у деталях? Вай-вай. Ну, ти ж журналіст як-не-як.

Ага-ага...

Правда, юначе...

Ти хочеш більше дізнатися, як я вісімдесятого приєднався до «Ієрархії донів».

Пірсе...

Пірсе...

Апексе...

Я ніколи не говорив, що приєднався до «Ієрархії донів» у вісімдесятому, я лише сказав, що приєднався до них. Чи, може, ти хочеш більше знати про Джосі Вейлза? Він нині летить у Нью-Йорк. У «Райкерсі» кажуть, що приземлення в нього якраз сьогодні. Хто його зна, за чим він летить. Чи за ким.

Ой!

Як ти зразу притих... Глянь на себе. Ти, я помітив, нишкнеш щоразу, коли я згадую Джосі Вейлза. Ні? Братику, лише кілька хвилин тому, коли я розказував, як Вейлз завалив Раду за мир, ти відразу ж перескочив на те, як я опинився за ґратами, — хоча про це точно вже знаєш. Ти ж не поставив мені жодного запитання про мене самого, відповідь на яке не міг би знайти в будь-якому моєму інтерв’ю щодо Ради, навіть в отому, з нью-йоркською радіостанцією. Але це правда. Джосі Вейлз сьогодні прибуває в Нью-Йорк. І точно не для зустрічі зі мною.

Глянь на себе. Сидиш там і намагаєшся поводитися так, ніби тобі не страшно. Я даю тобі п’ять хвилин, щоб закінчити інтерв’ю, бо в тебе з’явилася куди більш нагальна справа: летіти додому в квартиру в Бед-Стаї і ховатися там під умивальником. О так, скільки, по-твоєму, треба часу для того, щоб я дізнався про тебе, Алексе Пірсе, все, що вважаю за потрібне? Думаєш, якщо ти живеш на розі Бедфорду і Кліфтону, то ти непробивний? Кліфтон-плейс, двісті тридцять вісім, правильно? Квартира на першому поверсі, ні, зажди, на