Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

надійним. Останнім прийшло рішення двохсот чеських в’язнів. Вони виявили готовність піти першими на етап, якщо його таки збиратимуть, аби врятувати двісті інших в’язнів, які його не витримають.

Вернер сидів у лікарняному кітелі поруч із відділом висипного тифу.

– Одного дня досить, – бубонів він. – Кожна година працює на нас. Гоффманн іще в Нойбауера?

– Так.

– Якщо він нічого не доб’ється, доведеться рятуватися самим.

– Силою? – спитав Левінські.

– Не відкрито силою. Наполовину. Але аж завтра. Завтра ми будемо вдвічі сильніші, ніж сьогодні. – Вернер поглянув з вікна, а тоді знову взявся за свої таблиці. – Так, іще раз. Ми маємо хліба на чотири дні, коли щодня видавати по порції. Борошно, пенцак, макарони…

– Гаразд, пане докторе. Я візьму це на себе. До завтра.

Нойбауер дивився вслід керівникові шпиталю і тихенько насвистував. «І ти також, – подумав він. – Про мене! Що більше, то ліпше. Зможемо свідчити на користь один одного». Він обережно поклав наказ про етап у свою особливу теку. А тоді на маленькій дорожній друкарській машинці надрукував розпорядження про перенесення етапу і доклав його туди. Він відчинив сейф, сховав теку і зачинив його. Наказ був щасливим випадком. Він іще раз витяг теку і знову відкрив друкарську машинку. Сів і повільно набрав новий меморандум – відміну Веберового розпорядження не видавати їжі. А натомість власний наказ про ситну вечерю для табору. Маленькі, але значущі нюанси.

У казармі СС панував пригнічений настрій. Обершарфюрер Каммлер невдоволено міркував, чи має він право на пенсію і чи вона виплачуватиметься; він провалив студентство і не навчився нічого, чим міг би заробляти на життя. Есесівець Фльорштедт, колишній учень різника, роздумував над тим, чи мертві всі ті люди, які побували у нього в руках між 1933 і 1945 роками. Він сподівався, що так. Щодо двадцяти був упевнений. Їх він особисто забив до смерті батогами, ніжками від столів і шкіряними нагайками. А от щодо десяти інших певності не було. Комерційний службовець, шарфюрер Больте, радо довідався б у якогось юриста, чи закінчився термін позовної давності щодо його розтрат, які він вчинив у своїй цивільній професії. Німанн, той, хто відправляв людей на той світ, роблячи їм ін’єкції, мав у місті друга-гомосексуаліста, який пообіцяв дістати йому підробні документи, але не довіряв йому і запланував притримати для нього останній укол. Есесівець Дуда вирішив дістатися до Іспанії, а звідти й до Аргентини, він сподівався, що в такі часи завжди потрібні люди, які нічого не бояться. Бройєр вбивав у бункері католицького вікарія Веркмайстера, повільно і з паузами душив його. Шарфюрер Зоммер, дуже низькорослий чоловік, якому особливо подобалося змушувати несамовито кричати високих в’язнів, тужив, мов дівчина, краса якої в’яне, за золотими днями юності. Півдюжини інших есесівців сподівалися, що в’язні добре про них відгукнуться; дехто ще вірив у перемогу Німеччини; інші були готові перейти до комуністів; деякі вже були переконані, що ніколи й не були справжніми нацистами; багато хто не думав взагалі ні про що, бо ніколи цьому не вчився. Але майже всі мали переконання, що завжди лише виконували накази, а тому були вільні від будь-якої персональної та людської відповідальності.

– Більше години, – сказав Бухер.

Він дивився на порожні кулеметні вежі. Вартові закінчили чергування, а зміна не прийшла. Таке ставалося вже й раніше, та на короткий час і лише в Малому таборі. А зараз вартових не було видно ніде.

День був настільки насичений, що, здавалося, тривав п’ятдесят годин, а пролетів лише за три. Всі були цілковито виснажені і ледве могли говорити. Спершу вони й не звернули уваги, що кулеметні вежі зосталися порожні. А тоді це помітив Бухер. Він побачив і те, що вартових не було у Великому таборі.

– Може, вони вже відступили?

– Ні, Лєбенталь чув, що вони ще тут.

Чекали далі, вартові не з’являлися. Принесли харчі, чергові повідомили, що есесівці ще в таборі, але виглядає так, що вони готуються відступати.

Роздавали їжу, зчинилася безсила бійка. Виголоднілі скелети довелося відтіснити назад.

– Тут досить для всіх! – крикнув 509. – Більше, ніж завжди! Набагато більше! Кожному дістанеться.

Врешті все заспокоїлось. Ті, хто сильніший, утворили довкола казана ланцюг, і 509 почав роздавати. Берґер іще ховався у шпиталі.

– Ви лише подивіться! Там навіть картопля! – сказав Агасфер. – І сухожилля. Справжнє чудо!

Зупа була значно густіша, ніж завжди, і її було майже вдвічі більше. А ще подвійні порції хліба. Це й далі було мізерним, але для Малого табору це було щось незбагненне!

– Старий сам був при тому, – розповів Бухер. – За весь час, що я тут, іще такого не бачив.

– Хоче забезпечити собі алібі.

Лєбенталь кивнув.

– Вони думають, що ми дурніші, ніж ми є.

– Навіть ні… – 509 поставив поруч із собою порожню миску. – Вони не завдають собі труду про нас думати. Гадають, що ми такі, як їм хочеться, і все. Так у них всюди. Вони все знають краще. Тому вони й війну програли. Адже краще від усіх знали про Росію, Англію, Америку.

Лєбенталь відригнув.

– Який чудовий звук, – благоговійно промовив він. – Боже мій, коли я востаннє так робив!

Вони були схвильовані й потомлені. Говорили і майже не чули того, що кажуть. Лежали на невидимому острові. А довкола вмирали мусульмани. Вмирали попри наваристу зупу. Вони повільно рухали своїми павучими членами і хрипіли, щось шепотіли або засинали вічним сном.

Бухер повільно і якомога рівніше йшов через плац до подвійного паркана з колючого дроту, який відділяв жіночі бараки від Малого табору. Підійшов так близько, що сперся на нього.

– Рут.

Вона стояла з іншого боку. Багряне призахідне сонце зафарбувало її обличчя і надало йому здоровішого вигляду, наче вона вже знову ситно їла.

– Ми стоїмо, – почав Бухер, – відкрито стоїмо і нічим не переймаємось.

Вона кивнула, по її обличчю майнула слабка усмішка.

– Так. Уперше.

– Наче це паркан у саду. Ми можемо на нього спертися і балакати. Без страху. Немов коло якогось паркана навесні.

Але зовсім страху вони не позбулися. Щомиті оглядалися або кидали погляд на порожні вартові вежі. Страх сидів у них надто глибоко всередині. Вони це знали. А також знали, що мають його перебороти. Вони посміхалися одне до одного, і кожен намагався витримати довше, ніж інший, аби не кинути швидкий погляд навсібіч.

Інші повторювали за ними. Хто міг, спинався на ноги і ходив довкола. Дехто наближався до колючого дроту ближче, ніж було дозволено, настільки близько, що, якби вартові були тут, вони б уже стріляли. З цього