Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

195
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 194 195 196 ... 202
Перейти на сторінку:
мали особливе задоволення. Це здавалося дитячим, але було чим завгодно, але не дитячим. Вони обережно ступали своїми довгими худими ногами; дехто хитався і мусив за щось триматися; голови підіймалися, очі на спустошених обличчях більше не тупилися в землю – вони знову бачили. В головах ворухнулося щось майже забуте, болісне, дражливе і ще майже безіменне. Отак вони ходили по плацу, повз купи трупів, повз купи збайдужілих товаришів, які вмирали або вже лише рухалися і могли думати тільки про їжу, – примарний променад скелетів, у яких, попри все, ще не згасла іскра життя.

Вечірнє небо догоріло. Сині тіні заполонили долину і полізли на пагорби. Вартові досі не повернулися. Насувалася ніч. Больте не з’явився на вечірню перекличку. Левінські приніс новини. У казармах рух, американців чекають із дня на день. Етап завтра вже не збиратимуть. Нойбауер поїхав у місто. Левінські широко всміхався.

– Уже недовго! Я мушу повертатися!

З собою він узяв трьох із тих, хто ховався в Малому таборі.

Ніч була дуже тиха, велика і зоряна.

24

Шум зчинився над ранок. Спершу 509 почув крик, який крізь тишу долинав здалеку. Це не був крик людей під тортурами, це був вереск п’яної ватаги. Тріскотіли постріли. 509 намацав під сорочкою револьвер. Він намагався зрозуміти, чи стріляють лише есесівці, чи Вернерові люди вже відповідають. А тоді загавкав легкий кулемет.

Він заповз за купу трупів і спостерігав за входом у Малий табір. Було ще темно, а недалечко від купи лежало стільки тіл, що він міг легко лягти поруч і не впадати в око.

Вигуки і стрілянина тривали кілька хвилин. А тоді раптом посилилися й наблизилися. 509 щільніше втисся у землю за трупами. Він бачив червоні спалахи кулемета. Повсюди чувся безладний ляскіт від потрапляння куль. Півдюжини есесівців спускалися центральною доріжкою і стріляли по бараках навколо. Час до часу неприцільні кулі м’яко хляпали в купи трупів. 509 розпластався на землі, повністю прикритий. Із усіх боків, мов перелякані птахи, піднімалися в’язні. Вони безцільно сновигали туди-сюди, їхні руки тріпотіли, мов крила.

– Лягай! – кричав 509. – Лягай! Прикидайтеся мертвими! Лежіть тихо!

Деякі послухалися і попадали долі. Інші посунули до бараків і юрмилися під дверима. Більшість зосталася лежати на місцях.

Ватага есесівців рушила повз вбиральню на Малий табір. Ворота рвучко прочинилися. У темряві 509 бачив силуети, а у спалахах револьверів – перекошені обличчя.

– Сюди! – кричав хтось. – Сюди, до дерев’яних бараків! Підігріємо їх! Точно ж померзли! Сюди!

– Давай! Біжи сюди! Штайнбреннере, сюди! Несіть сюди каністри! – 509 упізнав голос Вебера.

– Тут і під дверима стоять! – крикнув Штайнбреннер.

Легкий кулемет плював у темну купу біля дверей. Вона повільно зсунулася на землю.

– Чудово! А тепер уперед!

509 почув плюскіт, наче виливали воду. Він бачив темні ємності, з них високо на стіни бараків розхлюпувалась рідина. А тоді почув запах бензину.

Елітний загін Вебера влаштував прощальну вечірку. Опівночі надійшов наказ про відступ, і більшість підрозділів незабаром покинула табір, але Вебер і його кліка мали ще досить шнапсу і швидко понапивалися. Вони не хотіли просто так відступити і ще раз пронеслися табором, мов спустошливий вихор. Вебер звелів прихопити бензин. Задумали попрощатися таким вогнем, який тут іще довго не зможуть забути.

Бараки з каменю їм довелося залишити в спокої, натомість старі польські дерев’яні бараки дали їм усе, що вони шукали.

– Починаймо! Феєрверк! – кричав Штайнбреннер.

Запалахкотів сірник, а тоді загорілася ціла коробка. Чоловік жбурнув її на землю. Інший кинув іще однією в каністру, що стояла поруч із бараком. Вона згасла. Але від світлого полум’я першого сірника по землі до барака побігла тонка блакитна смужка, поповзла вгору по стіні, розкрилася віялом і перетворилася на тремтливу блакитну пляму. На перший погляд вона не видавалася загрозливою, радше скидалася на тонкий, мов павутина, холодний електричний розряд, який мав би швидко згаснути. А тоді почало тріскати і в блакитному віянні на дах полинули жовті тріпотливі зернята вогню – барак огортало полум’я.

Двері трохи прочинилися.

– Вали всіх, хто висунеться! – командував Вебер.

Під пахвою він тримав кулемет і гатив з нього. Постать у дверях впала назад. «Бухер, – подумав 509. – Агасфер. Вони сплять просто під дверима». Підскочив якийсь есесівець, відіпхнув набік тіла, що лежали при вході, затраснув двері і відскочив назад.

– Тепер можна починати! Полювання на зайців!

Снопи вогню вже здіймались угору. Крізь горлання есесівців чутно було крики в’язнів. Прочинилися двері наступної секції. Люди висипали назовні. Роти зяяли чорними дірами. Тріскотіли постріли. Прорватися не вдалося нікому. Вони посмикувалися перед входом, мов купа павуків.

Спершу 509 закам’яніло лежав. Тепер він обережно випрямився, на тлі вогню чітко бачив силуети есесівців. Бачив Вебера, який стояв із широко розставленими ногами. «Повільно, – думав він, а всередині все тремтіло. – Повільно, по порядку». Витягнув револьвер із-під сорочки. А тоді коротку тишу між горланням есесівців і свистом пострілів роздерли крики в’язнів. Це був високий, нелюдський крик. 509, не роздумуючи, прицілився у спину Вебера і натис на гачок.

Серед інших пострілів свого не почув. І не побачив, як падає Вебер. Раптом йому спало на думку, що рука не відчула віддачі від зброї. Йому наче молотом вдарило в серце. Револьвер не спрацював.

Він не помітив, що прокусив собі губи. Безсилля огорнуло його, мов ніч, він кусав і кусав, аби не втопитися в чорному тумані. Відсирів, мабуть, несправний, сльози, сіль, лють, останній дотик – і тоді раптом порятунок, рука швидко ковзнула гладенькою поверхнею, маленький важіль зрушився, і струмені, струмені сліз – револьвер був на запобіжнику.

Йому пощастило. Ніхто з есесівців не обернувся. Вони не очікували небезпеки з його боку. Стояли і кричали, тримали двері під щільним вогнем. 509 підніс зброю до очей. У мерехтливому світлі він бачив, що запобіжник знято. Його руки досі тремтіли. Притулився до купи трупів, для більшої певності спер руки і прицілився. Вебер стояв на відстані десяти кроків від нього. 509 кілька разів повільно вдихнув, а тоді затримав дихання, якомога сильніше напружив руки і повільно зігнув палець.

Постріл загубився в інших звуках. Але віддачу 509 відчув дуже сильну. Він вистрілив іще раз. Вебер похитнувся вперед, озирнувся впівоберта, наче був несамовито здивований, і впав на коліна. 509 стріляв. Він знову прицілився, цього разу в есесівця з кулеметом під пахвою. Тиснув і тиснув на гачок, хоча набої давно закінчились. Інший не впав. 509 постояв секунду з револьвером у безсилій руці. Він думав, що його негайно пристрелять. Але в тому

1 ... 194 195 196 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"