Читати книгу - "Присмак волі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— От тоді і запросимо самого Хмельницького, і нехай гляне, хто тут наймудріший і найкращий господар. Він і візьме мене з вами першими помічниками...
Підлужний заснув, і під мрійливе вуркотіння господаря його цілу ніч відвідували незвичайні сновидіння.
Прокинувшись уранці від ревіння худоби та різної живності, Андрій ледве осягнув сутність буття. Проте крикливий голос Василини швидко привів до тями обох козаків, і вже десь позаду лишився дивний вечір з посяганнями на чоловічу волю Яреми та феєричними задумами Сидора.
Хлопці вийшли у дворище, щоб привести себе до ладу, і побачили, що родина давно вже працює, опікуючись своїм господарством. Дівчата роздають корм численній живності, Василина несе два цеберка молока до хати, а Сидір з синами чистять у хліву. Кожен привітався з козаками помахом голови, не припиняючи господарських справ, і тільки дівчата час від часу пирскали сміхом.
Зайшли до світлиці, де Василина вже накрила на стіл, і козаки, добре поснідавши, стали збирати речі, готуючись до від’їзду. Вийшовши на дворище, побачили, що коні вже стоять, прив’язані біля воріт.
Підійшли Сидір з дружиною, і Андрій витяг з торбини гроші — за притулок та фураж. Відрахував домовлену кількість і, дякуючи за турботу, протягнув гроші Сидору. Господарі двору стояли, переглядаючись один з одним, а тоді Сидір взяв монети і, витягши якийсь папірець, промовив:
— Хотіли не брати з вас гроші, а тут саме зібралися земельки придбати, то вони й згодяться...
Андрій від радощів, що все так вирішилося, запитав:
— А прізвище ваше як буде?
Сидір у відповідь також посміхнувся, простягнув Андрієві папірець, що тримав у руках, і промовив:
— Ми, Андрію, письменні, тут і наше прізвище записане — Земелько. Май нас на увазі, коли звіт здаватимеш... Нехай Богдан знає, які люди побіля Калитви живуть...
Прощалися добрими друзями, і Василина, таки не втримавшись, обняла Ярему і промовила:
— Знай, Вікторе, що тебе мої дівчата чекатимуть... Я тебе також... полюбила, як рідного сина!
У неї на очах виступили сльози, а Сидір, прикрикнувши на жінку, став допомагати хлопцям прив’язувати торби. Уже коли господар відчинив ворота, козаки приязно підняли вгору правиці, а діти Земельків відволіклися від роботи і також попрощалися з добрими козаками, помахавши руками.
За ворітьми Андрій із Яремою пришвидшили ходу коней, піддаючи їх під боки шпорами, і попрямували у бік Орільського переходу. Ярема був щасливий з того, що не зазіхнув на багатий посаг, і зараз думки його линули в Білу Церкву, до тої, яка запала йому в серце... До коханої Ольги...
Об’їхали гору і попрямували по наїждженому шляху в бік Орелі. Проїхавши версти зо три, Підлужний зупинив коней на пагорбі:
— Яремо, поглянь, яке місце сіє благодатне! Краса яка навкруги, а Калитва посеред рівнини стоїть, немов пава!
Тепер обидва стояли, оглядаючи згори місця, звідки їхали. Дійсно, посеред вкритих снігом лугів, толок та невеликих гаїв Калитва здіймалася вгору стрімко й величаво. Її не повністю вкривали дерева, і це робило гору більш мальовничою. Вранішнє сонце освітлювало східну частину, де майже не було дерев, а подекуди виднілося оголене каміння та іскрилися білими вкрапленнями схили, надаючи казковості витвору природи.
— Дивись, Яремо! Яка краса!.. А ми дивувалися з того, що Сидір так розхвалює це місце. Тут можна і вік вікувати! — якось урочисто промовив Андрій і спонукав Буйка прямувати далі, до свого краю...
Щирість спащанЧерез Оріль було прокладено неширокий місток, і хлопці, аби не наражатися на ризик, перевели коней пішою ходою і, не гаючи часу, попрямували далі на схід.
Уже поночі заїхали до села, назву якого не знали. Постукавши у маленьке віконце хати, в якій виднілося світло, спробували попроситися на нічліг. Тут їм відмовили, і козаки продовжили шлях, роззираючись навкруги, буцімто по світлячках у віконцях можна було визначити, де живуть приязні люди.
От вони облюбували поодиноку хату, що була ледве помітною зі шляху. Передчуття їх не підвели, і вже незабаром завели коней до низенької стайні, де стояла лише одна корівка, але скакунам до того байдуже.
Господарі були ще молодими людьми і мали двійко дітей, які з цікавістю поглядали з невеликої печі на нічних гостей. Молодята нагодували мандрівників теплим варивом, і господиня, кинувши сінця на долівку, попрохала чоловіка допомогти їй розіслати ліжники.
Раненько розбудив їх господар, якого звали Прокопом, і після гарного сніданку козаки попрямували далі від Чаплинських зимівників.
Серед дня небо раптом насупилося і повалив пухнастий сніг, який бив мандрівникам просто в обличчя. Через людські забаганки діставалося й коням. Вони невдоволено форкали і все частіше косилися на їздців. Коли Буйко повертав голову до Андрія, то кінь, обліплений снігом, вважався йому якоюсь химерною істотою. На чолі і над верхньою губою Буйкової пащі набився сніг, який не встигав розтанути і здіймався химерними обледенілими наростами. Підлужний уже не правив Буйком, а, відпустивши повід, повністю довірився його відчуттю шляху. Не все міг збагнути Буйко, але ж Андрій бував у різних бувальцях і знав примхи природи.
Небо почало темніти, а якихось ознак житла не було. Вони з Яремою вже зрозуміли, що заблукали, але рухалися далі, маючи надію натрапити на затишний притулок.
Невдовзі стало й зовсім темно, і сніг потроху вгамовувався, вже не так відчайдушно сипав.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Присмак волі», після закриття браузера.