Читати книгу - "Присмак волі"

У цій сніговій пустелі йшли, куди доля направляла, п’ятеро живих істот.

Андрій давно вже помітив, що досить міцний Буйко поступово вибивається із сил, а позаду ще й Орлик ледве чвалає за ними. Зупинившись, Підлужний крикнув Яремі:

— Оце заїхали... Не знаю куди, цоб чи цабе правити... Зустрінемо перший-ліпший байрак і заночуємо... Згода?!

Ярема, так само як і його Зірочка, був схожий на велику грудку снігу. Він байдуже махнув рукою на знак згоди. Як на біду, нічого схожого на якийсь притулок їм не траплялося. І от уже Буйко стишив ходу та зупинився, понуро опустивши голову. Андрій сплигнув з кульбаки і підійшов до коня спереду, став збирати з його морди намерзлі грудки снігу. Очистивши голову скакуна, став його погладжувати, примовляючи:

— Потерпи ще трішки... Не будемо ж ми в полі ночувати...

Буйко стояв, не рухаючись, а тільки ще нижче похилив голову. Тоді Андрій порився в торбі і дістав промерзлий шматок загреби, простягнув йому. Кінь не виявляв зацікавленості, хоча в інший час з’їв би такі ласощі залюбки. Понюхавши загребу, все ж потягнувся до неї і відірвав шматочок. Андрій зраділо став долонями відігрівати загребу, і Буйко, потягнувшись до рук хазяїна, взяв увесь шматок та повільно став пережовувати.

Потім Підлужний підійшов до Орлика і, також очистивши його зашкарублу від снігу морду, простягнув шматок загреби. Орлик, не вагаючись, узяв хліб і притиснувся до Андрія щелепою. Став струшувати із себе сніг, радіючи такому піклуванню. Ярема вовтузився зі своєю Зірочкою, і Андрій зрозумів, що йому також удалося порозумітися з кобилкою. Крикнувши Яремі, що час їхати, Підлужний застрибнув у сідло. Коня не треба було підганяти, він став ступати — спочатку якось обережно, а потім заспішив упевненою ходою, ведучи всіх за собою.

— Гарні в нас коні!.. Що ми без них?! — крикнув Андрій до Яреми і став далі вихваляти Буйка, а той пряв вухами та все жвавіше ступав по незайманому сніжному полю.

Сніг незабаром і зовсім перестав падати, а коли небо посвітлішало і на небосхилі з’явилися зорі, Андрій відчув, як мороз став дошкуляти йому через зволожений одяг. За спиною мандрівників, поміж зорями, виглянув неповний місяць і застиг, немов співчуваючи, та став висвітлювати шлях. Сніг під копитами коней шурхотів, відлітаючи в боки замерзлими шкаралупинами.

— Треба зупинитися! Сніг стає гострим, і коні можуть порізати собі гомілки, на мичках уже висять цілі бороди! — прокричав позаду Ярема, і Андрій мовчки підняв руку на знак згоди.

Раптом Підлужний побачив попереду темну пляму, що вирізнялася на світлому тлі снігу, і повернув Буйка у той бік. Наблизившись, зрозумів, що це якась яруга, і підбадьорливо став підганяти коня. Вони спинилися побіля краю великого байраку. Було видно при місячному сяйві, який він глибокий та розлогий, а вдалині темніли ще й розгалуження, що ховалися десь далеко, побіля низини.

Перед козаками відкривалися видимі при світлі місяця близькі й далекі обрії чарівної долини, по якій де-не-де темніли плями гаїв. До самого обрію її покривав білий полог, від якого відбивалася широченна іскриста дорога місячного сяйва, а десь на її початку трималися небесні зорі, немовби запрошуючи ступити і прямувати до них.

На якусь мить Підлужний з Яремою застигли, мов зачаровані, милуючись казковим видовищем. Та тут Буйко, а за ним і Орлик, нашорошивши вуха, заклично заіржали, та так, що Андрій аж здригнувся від несподіванки. Ярема зареготав і весело крикнув товаришеві:

— Почули кінський дух, а може, й кобилок... Он як іржуть!

І справді, хлопці відчули лоскітливий запах горілої деревини, що було прикметою чийогось житла, і Андрієві пригадалася рідна домівка.

— Будемо спішуватися і по схилу байраку спробуємо спуститися донизу! — рішуче викрикнув Андрій і сплигнув на сніг.

Оглянули ноги коней, і, роз’єднавши прив’язі, Андрій повів Буйка. Озирнувшись, побачив, що Орлик слухняно йде позаду них. Важко було стомленим коням подолати крутосхил, але мало-помалу вони таки досягли низу байраку і почули, як десь неподалік завалували собаки.

— Тримаймося ближче один до одного, та зброю підготуй, Яремо! — голосно промовив Андрій, і за якусь мить Зірочка вже йшла поряд із Буйком.

У віконцях приземкуватих хатинок стало з’являтися світло, і хлопці побачили, що з дверей стали вибігати люди і зникати поза хатами. Під різноголосий гавкіт почули чоловічий крик:

— Обзивайтеся, хто такі будете, а то палити почнемо, тут вам і гаплик настане!

Підлужний зупинився і, ховаючи пістоля, заволав у бік хатинок:

— Козаки ми! Повертаємося на зимівлю з-під Чигирина... Заблукали у цій клятій хуртовині!

Після нетривалої мовчанки з-за рогу хатинки визирнув чоловік і крикнув:

— Забожіться, що ви — козаки!

Андрій викрикнув, з якого вони полку, підтвердивши свою причетність до козацького роду.

— Підходьте ближче. Але ви на мушці... Не брикайтеся, ми у вас зброю заберемо! — говорив чоловік, наближаючись до хлопців.

Коли підійшов, козаки привіталися і віддали свої пістолі.

— Йдіть до хати, там і говорити будемо, — правив далі чоловік, ступаючи поряд із ними.

Наблизилися до оселі, і побіля них з’явилося десятків зо два міцних дядьків та парубків. Молодші мовчки взяли їхніх коней за поводи і повели до навісу, захищеного з двох боків стінами. З боку хатини було видно, що там відстоювалися коні. Козаки, обтрусивши з одягу рештки снігу, зайшли до оселі, пригнувшись перед низькою луткою дверей.

— Доброї ночі