Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Член родини — Плющ Леонід Іванович.

Мета поїздки — постійне місце проживання.

У пункти — Ізраїль.

Дійсна для виїзду з СРСР — до 10 січня 1976 і в’їзду в СРСР до — .

Через прикордонні пункти СРСР, відкриті для пасажирського руху, — ЧОП.

Видана — ЗО грудня 1975.

До паспорта № —.

Так офіційно було завірено, що ми більше не радянські громадяни і не маємо права на повернення до себе додому. І не тільки завірено, а й довелося заплатити по 900 рублів за кожного. 900 рублів — така ціна за офіційним курсом радянського громадянина, радянського громадянства.

І хоча й поспішали, і видно було, що є сувора вказівка нас якомога швидше викинути, після Нового року — знову невідомість. З січня у ВВІРі мені пропонують їхати у Дніпропетровськ «відвезти одяг». Приїжджаємо. Дали звичайне побачення — Льоня все такий самий. Обережно кажу йому, що все вже остаточно залагоджено, візи у мене в руках. Я наївно думала, що йдеться тільки про те, щоб Льоню видали, виявилось, потрібен був тільки одяг. Начальник каже мені, що він нічого не знає, оскільки вони тільки-но провели медичну комісію у зв’язку із запитом, а суд ще має «вирішити» — випускати чи ні.

У мене в голові цілковита плутаниця. Біжу в обласний суд.

— Так, справа у нас. Ми з нею ознайомлюємось. Не хвилюйтесь, ми все будемо вирішувати згідно з законом.

— Згідно з яким законом? У мене на руках віза, Леонід Плющ вже не радянський громадянин. 10 січня ми вже маємо виїхати з СРСР.

Мовчить. Просить подивитись візу.

Тут вже все логічно: беззаконне засудження і таке саме беззаконне звільнення. Звичайно діє дуже жорстка процедура звільнення: медична комісія має визнати людину за здорову, потім справа переходить у суд, там вирішують, чи справді вона видужала. Потім довга процедура оформлення опікунства, і лише тоді — звільнення. Цей процес може тягнутись місяцями, а то й роками, коли люди, що вже видужали, і далі перебувають в камерах з хворими, чекаючи на суд.

Але державна машина може крутитись і по-іншому. Видаючи мені візу, Сіфоров сказав:

— Ви поки що оформлюйте, а ми будемо вважати, що вже все гаразд. Ви тільки напишіть заяву, що просите призначити комісію. 1 я цю заяву передам у Дніпропетровськ, я це швидше зроблю.

Так я ніколи й не дізнаюсь, чи був узагалі суд, який звільнив Плюща. Той самий суд, про який я стільки прохала, списавши гори заяв у всілякі інстанції.

Так, все вирішує ЗАКОН. Закон беззаконня.

Одяг, який ми привезли, я не віддала.

— Я не хочу брати участі у ваших спектаклях. Відправляйте його за кордон у тому, в чому він у вас ходить.

Квитки до Чопа нам також продали на замовлення ВВІРу. Спершу відмовились продати квитки матері й сестрі Льоні. Довелось влаштувати скандал. Дозволили.

Проводи. Приїхали друзі, всі, хто тільки зміг приїхати в будень. Таксі, на якому ми від’їхали від дому, їхало в супроводі ескорту машин КДБ. Вагон оточено — ближче міліція, трохи далі — «в цивільному».

Так і стояли: МИ і ВОНИ.

Мати й батько — чи побачу я їх ще колись!

У Чопі нас вже чекали, провели в кімнату для інтуристів, попросили нікуди не виходити з території вокзалу. Лейтенант, який нами «опікувався», пояснив, що нічого не знає, йому повідомили, щоб ми чекали коли буде літак з Дніпропетровська, він не знає.

У Чоп квиток взяти не можна, не маючи документу про виїзд. Точніше, квиток можна взяти, але з вагона в Чопі не випустять. Клару Ґільдман, що вирішила спробувати вийти з вагона, в якому їхала, затримала міліція.

Чекаючи, ми просиділи на вокзалі цілий день. Нас люб’язно провели в ресторан для інтуристів, навмисне відкрили тільки для нас. Було дивно, що не видно більше нікого з тих, хто виїжджав. Вже потім, в Братіславі, ми зустрілись з групою людей з України, що їхали разом з нами до Чопа. Вони здогадались, хто ми, тому що оглядали їх на митниці дуже швидко, не так, як це звичайно робиться.

Вдень мені запропонували взяти квитки до Відня. Я відмовилась, заявивши, що не купуватиму їх, поки не побачу чоловіка тут.

О 9-ій вечора відчинились двері — завели Льоню. Він ледве йшов. З ним по боках — люди «в цивільному». Ми кинулись до нього, звідкись з’явився фотограф і почав нас усіх фотографувати.

Льоня був розкішно одягнутий у все нове. 1 тут я не витримала, почала здирати з нього одяг і шпурляти їм в обличчя. Кричала: «Ідіть геть, щоб я вас тут не бачила!» Вони намагались щось говорити, але я, мабуть, і справді дуже кричала — вони пішли.

Ми перевдягнули Льоню — виявилось, що увесь одяг малий. Стільки разів бачачи Льоню розпухлого, товстого, я не подумала, що йому потрібен інший одяг. Але брати те, що вони дають? Ні!

Одяг викинула їм разом з валізою, яку вони «турботливо» внесли. Передбачили справді все: навіть краватка і до неї заколка, навіть запонки (до сорочки без запонок).

Трохи заспокоїлись: Льоня сидів з мамою і сестрою, його трусило, хлопчики плакали: тато не зміг навіть сам роздягтись і одягтись. Вони йому допомагали. Увійшов лейтенант, запропонував піти по квитки і попередив, що поїзд від’їжджає за годину.

До кімнати знову зайшли всі ті самі супроводжуючі, один з них був лікар Дніпропетровської спецпсихлікарні, і знову фотограф. Запропонували мені на підпис папір. Там було написано, що я беру під свою опіку Плюща Леоніда Івановича і обіцяю, що він не буде займатись антисуспільною діяльністю.

Дуже різко я сказала, що нічого підписувати не буду. Знову почала вимагати, щоб вони забирались геть разом зі своїм фотографом (він був фотографом ТАРС, як вони пояснили). Льоня розхвилювався, почав просити мене заспокоїтись, пояснив, що це лікар, який його привіз.

Було моторошно дивитись на Льоню, хотілось, щоб швидше всі пішли геть, щоб не бачити їх. Побачивши, що я заспокоююсь, лікар запропонував:

— Тетяно Іллівно, ми передбачали вашу реакцію і приготували другий примірник. Підпишіть, як ви хочете, в будь-якій редакції.

Я викреслила все, що стосувалось будь-якої діяльності і підписала, що Леоніда Івановича Плюща передали мені під опіку.

Всю цю сцену енергійно фотографував фотограф.

Зайшов офіцер прикордонних військ і сказав, що вже час іти. Ми спустились під конвоєм донизу в митницю, вхід до якої було оточено.

Зробили й останню «милість»: обшукавши Льоню, йому дозволили залишитися з