Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Кинувши лук, побіг до іншого боку невисокої стіни, а тоді — назад, намагаючись утекти, але не знаючи, куди бігти.

Відтак чоловік повернув собі самовладання й заходився відчайдушно обшукувати гребінь довкола табору. Падати він, схоже, й не збирався. Я насупився, знову приставив ніж до шиї мертвого дозорця й сильно наліг на нього. Руки в мене затремтіли, але ніж ізнову повільно заворушився, неначе я намагався розрізати брилу льоду. Руки лучника підлетіли до його шиї, і їх залила кров. Він похитнувся, заточився й упав, врізавшись у одне з багать. Несамовито заметався, розсіюючи повсюди підпалені вуглинки, що посилювало замішання.

Поки я визначався, де вдарити далі, небо освітила блискавиця, у світлі якої чітко виділилося тіло. Дощ уже змішався з його кров’ю, і вона була повсюди. Мої руки потемніли від неї.

Не бажаючи нівечити загиблому руки, я перекотив його на живіт і насилу зняв із нього чоботи. Тоді знову зосередився й перепиляв товсті сухожилля вище щиколоток і за колінами. Це скалічило ще двох. Але ніж рухався дедалі повільніше, а мої руки занили від натуги. Труп був чудовим зв’язком, але з енергії в мене була лише сила власного тіла. За таких умов видавалося, ніби я швидше рубаю дрова, ніж розтинаю плоть.

Відколи табір сполошився, минула заледве хвилина-дві. Я виплюнув воду й на мить дав перепочинок рукам, які тремтіли, та виснаженому розуму. Оглянув табір унизу, споглядаючи, як посилюються замішання й паніка в ньому.

Із великого намету біля підніжжя дерева вийшов один чоловік. Він був одягнений не так, як інші: на ньому був гауберк із яскравої кольчуги, що доходив йому майже до колін, а його голову прикривав чепець. Чоловік увійшов у той хаос із безстрашною грацією й за мить оглянув усе. Різко віддав накази, яких я не розчув через дощ і грім. Його люди заспокоїлися, повернулися на свої позиції та взялися за луки й мечі.

Дивлячись, як чоловік крокує табором, я мимоволі згадав… дещо. Він стояв на видноті, не намагаючись присісти за якоюсь із захисних стін. Він махнув рукою своїм людям, і в цьому порусі було щось страшенно знайоме…

— Квоуте, — процідив Мартен. Підвівши погляд, я побачив, що слідопит відтягнув тугу тятиву до вуха. — Я прицілився в їхнього начальника.

— Стріляй.

Його лук задзижчав, а в чоловіка у верхній частині стегна з’явилася стріла, що проштрикнула кольчугу, саму ногу та броню за нею. Краєчком ока я побачив, як Мартен дістає ще одну стрілу і плавним рухом прикладає її до тятиви, та перш ніж він устиг вистрілити, я побачив, як ватажок бандитів зігнувся. Зігнувся не глибоко, в поясі, наче його скрутило від болю. Він зігнув шию, щоб поглянути на стрілу, яка проштрикнула йому ногу.

Придивившись до стріли на мить, він стиснув її в кулаці й віді­рвав оперення. Тоді потягнувся за себе й висмикнув стрілу з ноги. Я застиг, коли він поглянув просто в наш бік і показав на нашу позицію тією рукою, що тримала зламану стрілу. Коротко віддав команду своїм людям, пожбурив стрілу в багаття і граційно покрокував на інший бік табору.

— Тейлу великий, накрий мене своїми крилами, — проказав Мартен. Його рука відірвалася від тятиви. — Оборони мене від демонів і тих істот, що ходять у ночі.

Від аналогічної реакції мене вберегло лише глибоке занурення в Кам’яне Серце. Я озирнувся на табір і побачив, як у наш бік наставляють невеличкий ліс луків. Нахилив голову і, копнувши отетерілого слідопита, звалив його, а тим часом повз нас продзижчали стріли. Мартен перекинувся, і стріли з його сагайдака розсипалися по мулистому берегу.

— Темпі! — покликав я.

— Тут, — озвався він ліворуч від мене. — Ейш. Нема стріли.

Угорі заспівали нові стріли, і кілька з них влучили в дерева. Невдовзі вони націляться й почнуть стріляти в нас над головами, щоб стріли падали на нас згори. До мене прийшла думка — спокійно, наче бульбашка, що підіймається на поверхню ставка.

— Темпі, принеси мені лук цього чоловіка.

— Іа.

Я почув, як Мартен стиха щось бурмоче, наполегливо й нерозбірливо. Спершу я думав, що його підстрелили, а тоді до мене дійшло: він молиться.

— Убережи мене Тейлу від заліза та гніву, — тихо шепотів він. — Охорони мене Тейлу від демонів у ночі.

Темпі сунув мені в руку лук. Я глибоко вдихнув і розділив свій розум на дві частини, тоді на три, а тоді — на чотири. І в кожній частині свого розуму я тримав тятиву. Змусив себе розслабитись і знову розділив свій розум: п’ять частин. Спробував іще раз і не зміг. Стомлений, мокрий і змерзлий, я досяг своєї межі. Почув, як знову загуділи тятиви, і довкола нас сильним дощем попадали на землю стріли. Я відчув, як щось смикнуло мене за руку ззовні біля плеча: одна зі стріл зачепила мене, а тоді сховалася в землі. Спершу біль жалив, а тоді запалав.

Я відштовхнув біль від себе та зціпив зуби. Доведеться задовольнитися п’ятьма. Я легко провів ножем по тильному боку власного передпліччя — якраз достатньо, щоб трохи пустити кров, — а тоді самими губами вимовив потрібні зв’язування й гарно черкнув клинком по тятиві.

Одну жахливу мить тятива трималась, а тоді розійшлась. Лук у мене в руці смикнувся, сіпнувши поранене передпліччя, а тоді вилетів із неї. З-за гребеня долинули крики болю та страху, і я зрозумів, що принаймні частково досяг успіху. Залишалося сподіватися, що розітнулися всі п’ять тятив, тож нам доведеться розбиратися лише з одним-двома лучниками.

Однак, щойно лук вирвався з моєї руки, я відчув, як у мене проникає холод. Не лише в руки, а в усе тіло: живіт, груди, горло. Я знав, що не можу покладатися лише на силу своєї руки, одночасно розбираючись із п’ятьма тятивами. Тому скористався єдиним вогнем, який завжди лишається при арканістові: жаром власної крові. Ще трохи — і мене здолав би озноб зв’язувача. Не знайшовши способу зігрітись, я поринув би в шок, тоді переохолодився б, а далі — помер би.

Я випав із Кам’яного Серця й дозволив частинам свого розуму зібратися докупи, ще трохи потерпаючи від спантеличення. Змерзлий, мокрий і з запамороченням, я поліз назад, на вершину гребеня. Дощ холодив шкіру, наче сльота.

Я побачив лише одного лучника. На жаль, той зберіг здоровий глузд і, щойно моє лице показалося над гребенем, натягнув тятиву й відпустив стрілу одним плавним рухом.

Мене врятував порив вітру. Стріла лучника різко викресала жовті іскри з оголеного каменю менш ніж за два фути від моєї голови. Дощ періщив мені по обличчю, а небо охопило павутиння блискавки. Я знову сховався, опустившись, і в безтямній люті заходився знов і знов штрикати тіло дозорця.

Урешті я влучив у пряжку, і клинок зламався. Важко дихаючи, я кинув зламаний ніж. Опритомнів під звуки безнадійних молитов Мартена. Кінцівки в мене були холодні, наче свинець, важкі й незграбні.

Навіть гірше: я відчував, як мене охоплює оторопіла млявість переохолодження. Я зрозумів, що не тремчу, і знав, що це — кепський знак. Я був мокрющий і не мав доступу до вогню поблизу.

Небо знову пронизала блискавка. Мені сяйнула думка. Я страхітливо засміявся.

Я зазирнув за вершину гребеня і з задоволенням помітив, що жодного лучника не видно. Однак ватажок різко віддавав нові накази, і я не сумнівався, що там знайдуться нові луки чи хтось замінить тятиву. Навіть гірше: можливо, вони просто