Читати книгу - "Чотири після півночі"

на півхвилини лише для того, щоб додати до м’якої маси вміст нового пакунка.

— Може, я шукаю надто глибоко, — сказав Сем. — Може, протилежність страху — це звичайна хоробрість. Відвага, інакше кажучи. Може, так і є? То як? Хоробрість — це те, що відрізняє Наомі від Сари?

Питання заскочило її зненацька.

— Ти питаєш, чи те, що я кинула пити, було виявом хоробрості?

— Я не знаю, про що питаю, — мовив він, — але гадаю, що ти йдеш у правильному напрямку. Я не питаю про страх; я знаю, що це таке. Страх — це емоція, що паралізує й унеможливлює зміни. То чи було виявом хоробрості рішення кинути пити?

— Я так ніколи й не кинула, — відповіла вона. — Алкоголіки так не роблять. Вони не можуть. Натомість вони використовують багато трюків для зміни способу мислення. Усі ці «тихіше їдеш — далі будеш», «живи й допомагай жити іншим» і т. д. Але найголовніше в цьому ось що: ти перестаєш вірити в те, що можеш контролювати те, скільки п’єш. Ця думка — це казочка, яку ти собі розповідаєш, і саме її треба відкинути. Казочку. От і скажи мені — це хоробрість?

— Аякже. Просто не траншейна.

— Не траншейна, — сказала вона і засміялася. — Мені подобається. Але ти правильно сказав. Те, що я роблю — що ми робимо, — ми тримаємося подалі він першої склянки… і це зовсім інший різновид хоробрості. Що б там не показували у фільмах на кшталт «Втрачені вихідні»[252], думаю, те, що ми робимо, не настільки драматичне.

Сем пригадав жахливу апатію, що охопила його після того, як його зґвалтували в кущах під стінами бібліотеки на Бріґґз-авеню в Сент-Луїсі. Зґвалтував чоловік, що назвався полісменом. Це теж було не дуже драматично, просто брудний фокус і все — брудний, тупий фокус чоловіка із серйозними психічними проблемами. Сем гадав, що коли все врахувати, то, слід визнати, йому пощастило — бібліотечний коп міг його і вбити.

Попереду замерехтіли під дощем білі кулі ліхтарів, що позначали Громадську бібліотеку Джанкшн-Сіті. Наомі нерішуче мовила:

— Гадаю, що справжньою протилежністю страху може бути чесність. Чесність і віра. Як тобі?

— Чесність і віра, — тихо повторив Сем, пробуючи слова на смак. Він стис у правій руці кульку червоної лакриці. — Думаю, непогано. Хай там як, але доведеться цим задовольнитися. Ми приїхали.

6

На приладовій панелі машини тьмяно світилися цифри 19:57. Вони таки встигли до восьмої.

— Можливо, нам краще почекати, поки всі підуть, перш ніж підійти ближче, — сказала вона.

— Гадаю, це слушно.

Вони заїхали на порожній паркувальний майданчик через дорогу від входу до бібліотеки. Кулі ліхтарів слабенько мерехтіли крізь дощ. Листя на деревах добряче шелестіло; вітер і далі набирав силу. Дуби стогнали, ніби вві сні, коли сниться тільки погане.

За дві хвилини до восьмої через дорогу від них зупинився фургон із ляльковим Ґарфілдом і наклейкою «МАМИНЕ ТАКСІ» на задньому вікні. Загудів сигнал, і двері бібліотеки — навіть у цьому освітленні й близько не такі похмурі, як тоді, коли Сем прийшов сюди вперше, геть не схожі на рот велетенського гранітного робота — одразу відчинилися. Троє дітлахів, які, судячи з їхнього вигляду, щойно перейшли до старшої школи, вистрибнули з дверей і скочили на сходи. Поки вони бігли до «МАМИНОГО ТАКСІ», двоє з них натягнули на голови піджаки, щоб прикритися від дощу. Загуркотіли бокові двері фургона, і діти заскочили всередину. Сем чув їхній приглушений сміх і позаздрив йому. Він подумав, як добре було б виходити з бібліотеки й сміятися. Чоловік у круглих чорних окулярах позбавив його такої радості.

«Чесність, — подумав Сем. — Чесність і віра, — а тоді ще: — Штраф сплачено. Штраф сплачено, біс його бери». Він розірвав два останні пакунки лакриці й почав домішувати їхній вміст до липкої смердючої червоної кулі. Сем дивився на «МАМИНЕ ТАКСІ» і розминав лакрицю. Він бачив білий димок вихлопу, що виходив із фургона, і вітер одразу розривав його на клапті. Раптом Сем почав усвідомлювати, що саме надумав робити.

— Колись давно, у старших класах, — сказав він, — я бачив, як гурт хлопців пожартував над пацаном, який їм не подобався. У ті дні я тільки те й робив, що просто дивився. Вони взяли кавалок глини для ліплення з кабінету образотворчого мистецтва і запхали його у вихлопну трубу «понтіака» того хлопця. Знаєш, що трапилося?

Наомі невпевнено подивилася на нього.

— Ні… а що?

— Глушник розірвало на два шматки, — відповів він. — Вони розлетілися в обидва боки від машини, як та шрапнель. Розумієш, глушник виявився слабким місцем. Гадаю, якби гази дісталися аж до двигуна, то ними могло й циліндри позривати.

— Семе, про що ти говориш?

— Про надію, — сказав він. — Я говорю про надію. Гадаю, чесність і віра мають іти трохи пізніше.

«МАМИНЕ ТАКСІ» від’їхало від тротуару, висвітлюючи фарами сріблясті штрихи дощу.

Зелені цифри на приладовій панелі показували 20:06, коли двері бібліотеки знову відчинилися. З них вийшли чоловік і жінка. Чоловік, що незграбно застібав пальто, тримаючи під пахвою парасольку, був, безперечно, Річардом Прайсом; Сем одразу впізнав його, хоч раніше тільки раз бачив його фото в старій газеті. Дівчина виявилася Синтією Беріґен, помічницею бібліотекаря, з якою Сем говорив у суботу ввечері.

Прайс сказав щось дівчині. Семові здалося, що вона засміялася. Раптом він усвідомив, що сидить у «датсані» Наомі випростаний, мов цвях, і кожен його м’яз аж тріщить від напруження. Сем спробував розслабитися і зрозумів, що не може.

«І чого це мене не дивує?» — подумав він.

Прайс підняв парасольку. Вони удвох сховалися під нею і швидко пішли доріжкою, а Синтія на ходу ще пов’язала голову цератовою хустинкою від дощу. У кінці доріжки вони розійшлися в різні боки: Прайс пішов до старої «імпали» завбільшки з добрий моторний човен, а Синтія — до «юґо», що стояв за півкварталу звідси. Прайс розвернувся через дорогу (Наомі трохи пригнулася, коли світло його фар зненацька ковзнуло по її машині) і коротко засигналив, коли проминав «юґо». Синтія Беріґен засигналила у відповідь, і вони роз’їхалися в різні боки.

Тепер залишилися тільки вони, бібліотека і, можливо, Арделія, що чекала на них десь усередині.

Разом із давнім Семовим приятелем — бібліотечним полісменом.

7

Наомі повільно об’їхала квартал і звернула на Веґмен-стрит. Проїхавши півкварталу, вони побачили непримітний знак біля невеликої прогалини в огорожі. На ньому був напис:

ТІЛЬКИ ДЛЯ БІБЛІОТЕЧНИХ ДОСТАВОК.

Їх шмагонуло таким поривом вітру, що «датсан» захитався на ресорах, а дощ забарабанив у вікно, як пісок під час бурі.