Читати книгу - "Чотири після півночі"

Десь неподалік почувся тріск дерева — якась товста гілка або маленьке деревце не витримали сильного вітру. Потому ця гілка чи дерево гупнули на дорогу.

— Боже! — сказала Наомі тоненьким, збентеженим голосом. — Мені це не подобається!

— Я й сам від цього не в захваті, — погодився Сем, хоч майже не почув Наомі. Він думав про те, як виглядав той шмат глини для ліплення. Як він випинався з вихлопної труби машини того хлопця. Наче натертий пухир на нозі.

Наомі повернула до знака. Вони під’їхали короткою доріжкою до невеликої вантажної платформи. Над маленьким квадратом майданчика висіла єдина жовтогаряча натрієва лампа. Вона горіла сильним яскравим світлом, і рухливі гілки дубів, які оточували майданчик, кидали в цьому сяйві тіні, що зійшлися в шаленому танці на задньому фасаді будівлі. Дві з цих тіней на краю майданчика на мить наче зрослися, утворивши майже людську фігуру: здавалося, що там хтось чекав на них, а тепер вибирається на світло, щоб привітати.

«За якусь мить, — подумав Сем, — жовтогарячий спалах блисне на його окулярах — маленьких круглих чорних окулярах — і він подивиться крізь скло машини просто на мене. Не на Наомі — тільки на мене». Подивиться і скаже: «Зсдоров, зсинку. Я цекав на тебе. Я цекав на тебе взсі цсі роки. Ходи тепер зсі мною. Ходи-но зсі мною, зсинку, бо я зс поліцсії».

Знову щось розчахнулося з гучним тріском, і на майданчик, не далі як за три фути від багажника «датсана», впала гілка, розкидавши на всі боки кору і тріски зогнилої деревини. Якби вона впала на машину, то зім’яла б її дах, як бляшанку з-під супу.

Наомі скрикнула.

Вітер, що посилювався, закричав їй у відповідь.

Сем потягся до неї, щоб заспокійливо обійняти, коли двері за майданчиком прочинилися, і з них виступив Дейв Данкан. Він притримував двері, щоб вітер не вирвав їх із рук. Обличчя старого здалося Семові надто білим і майже гротескно переляканим. Він несамовито замахав вільною рукою, підкликаючи їх до себе.

— Поглянь, Наомі, онде Дейв.

— Де..? О так, я бачу. — Її очі розширилися. — Господи, який він страшний!

Вона почала відчиняти дверцята. Порив вітру вирвав їх з її руки й залетів усередину «датсана» маленьким торнадо, піднявши в повітря обгортки лакриці й закружлявши їх у запаморочливому танку.

Наомі встигла прибрати руку, щоб її не вдарило — і, певно, не скалічило — зворотним ходом дверцят власної машини. Коли вона вискочила назовні, волосся й собі закружляло над її головою маленьким вихором, а спідниця миттю змокла й обліпила її стегна.

Сем штовхнув дверцята — вітер дув назустріч, тож йому довелося підставити плече — і таки пробився назовні. Він іще встиг подумати, звідки, в біса, взялася ця буря; Принц «Піґлі-Віґлі» сказав, що в прогнозах не було жодного натяку на таку видовищну виставу з вітром і дощем. «Місцями зливи», — сказав він.

Арделія. Мабуть, це її буря.

Немов підтверджуючи цей здогад, у мить тиші до них долинув голос Дейва:

— Давайте швидше! Я скрізь чую її трикляті парфуми!

Думка про те, що запах парфумів Арделії може передувати її власній матеріалізації, злякала його.

Сем уже пройшов півдороги до сходів на платформу і аж тоді зрозумів, що хоч і тримав у руках шмарклясту кулю лакриці, але книжки залишив у машині. Він повернувся, з натугою відчинив дверцята й дістав їх. І в цю мить світло від ліхтаря змінилося — з яскравого жовтогарячого на біле. Сем побачив цю зміну на шкірі рук, і на мить його очі ніби застигли. Він відскочив від машини з книжками в руках і рвучко розвернувся.

Жовтогаряча натрієва лампа зникла. Замість неї з’явився старий ртутний вуличний ліхтар. Дерева, що танцювали й стогнали від вітру навколо вантажної платформи, стали товстіші; серед них переважали поважні старі в’язи, що здіймалися набагато вище від дубів. Форма вантажної платформи змінилася, і тепер переплетені парості плюща дерлися вгору задньою стіною бібліотеки, яка мить тому була гола.

«Ласкаво просимо до 1960 року, — подумав Сем. — Ласкаво просимо до Громадської бібліотеки Джанкшн-Сіті часів Арделії Лорц».

Наомі зійшла на платформу. Вона щось говорила Дейвові. Той відповідав, озираючись через плече. Його тіло сіпнулося. У ту ж мить Наомі закричала. Сем кинувся до сходів на платформу так швидко, що пальто хвостом тріпотіло за ним у повітрі. Біжучи вгору, він побачив білу руку, що витяглася з темряви й лягла на Дейвове плече. Вона затягнула його всередину бібліотеки.

— Тримай двері! — загукав Сем. — Наомі, хапай двері! Не дай їм замкнутися!

Бодай у цьому вітер їм допоміг. Він широко розчинив двері, вдаривши Наомі в плече, від чого вона поточилася назад. Сем устиг вчасно добігти до них і вхопити, коли вони знову зачинялися.

Наомі глянула на нього величезними переляканими очима.

— То був чоловік, що приходив до тебе додому, Семе. Високий чоловік зі сріблястими очима. Я бачила його. Він схопив Дейва!

Часу думати про це не було.

— Ходімо.

Він узяв Наомі за талію і повів до бібліотеки. Вітер позаду стих, і двері з грюкотом зачинилися.

8

Вони опинилися в тьмяному, хоч і не зовсім темному куточку для каталогізації книжок. На столі бібліотекаря стояв невеликий настільний світильник під абажуром із червоною облямівкою. За цим куточком, що весь був заставлений коробками й пакувальними матеріалами (переважно пожмаканими газетами, на яких Сем побачив напис — 1960 рік, і той пінопластовий поп-корн ще не винайшли), тягнулися полиці. В одному з проходів, між стелажами книжок з обох боків, стояв бібліотечний полісмен. Він із майже непомітним зусиллям підняв Дейва Данкана й утримував його за три дюйми від підлоги.

Полісмен подивився на Сема і Наомі. Його сріблясті очі блиснули, й на білому обличчі з’явився жовтуватий півмісяць посмішки.

— Ані кроку далі, — сказав він, — або я зсверну йому шию, як курцаті. Ви поцуєте, як вона хрузсне.

Сем подумав про це, але тільки одну мить. Він відчував густий і пересичений запах мішечка із сушеною лавандою. На вулиці завивав і гудів вітер. Довгаста, схожа на підйомний кран тінь бібліотечного полісмена танцювала на стіні. «Раніше він тіні не відкидав, — усвідомив Сем. — Що це означає?»

Може, те, що бібліотечний полісмен став більш справжнім, більш втіленим… бо Арделія, полісмен і темна постать за кермом старої машини насправді були одним цілим. Це одна істота, а все інше — лише маски, які вона надягає і знімає так само легко, як їх міряють на себе діти на Гелловін.

— Гадаєш, я повірю, що ти залишиш