Читати книгу - "Лялька"

останніх словах, бо мені здалося, що мій пан Шлангбаум має намір або купити наш магазин (що я вважав за неправдоподібне), або пограбувати касу…

А останнє, хоч він і належить до чесних іудеїв, я не вважав за неможливе.

Він, мабуть, догадався, що я думаю, бо ледве помітно усміхнувся і пішов у свій відділ. Через чверть години я зайшов туди ніби ненавмисне, але застав його за роботою. Навіть більше, я б сказав, що працював він ще запопадливіше, ніж звичайно: він вибігав угору по драбинці, діставав сувої рипсу й оксамиту, вкладав їх назад у шафи — словом, крутився, як дзига. «Ні, — подумав я, — цей уже напевне це обкрадатиме нас».

Я із здивуванням помітив також, що пан Земба якийсь улесливо чемний з Шлангбаумом, а на мене дивиться трохи звисока, хоч і не дуже. «Он воно що, — подумав я, — це він хоче перед Шлангбаумом загладити колишні кривди, а передо мною, старшим продавцем, зберегти свою гідність. І добре робить, бо завжди треба триматись незалежно з особами вищими, а бути чемним з нижчими».

Увечері я пішов у ресторацію на пиво. Дивлюсь, а там уже сидять пан Шпрот і радник Венгрович. З Шпротом після тієї сутички, про яку я розказував, ми зустрічаємось холодно, а з радником вітаюсь сердечно. От він мені одразу й каже:

— Ну, що, вже по всьому?

— Пробачте, — кажу, — я не розумію. (Я гадав, що він натякає на процес пані Ставської). Не розумію вас, пане раднику.

— Чого ви не розумієте? — питає він. — Того, що магазин продано?

— Перехрестіться, пане раднику, — кажу йому, — який магазин?

Шановний радник вихилив уже шостий кухоль, тому сміється і каже:

— Хи-хи! Я-то перехрещусь, але вам, як перейдете з християнського хліба на єврейську халу, навіть перехреститись не дадуть; адже кажуть, що ваш магазин купили євреї?..

Я думав, що тут і дуба дам.

— Пане раднику, — звертаюсь я до нього, — ви людина солідна й не відмовитесь сказати, відкіля ви дізнались про такі чутки?

— Та про це ж усе місто говорить, — відказує радник. — Зрештою, це вам може пояснити присутній тут пан Шпрот.

— Пане Шпрот, — кажу я, кланяючись, — я не хотів би вас образити, тим більш, що вимагав від вас сатисфакції, а ви відмовили мені, як найпослідущий негідник… Як негідник, пане Шпрот… Але кажу вам, що ви або повторюєте, або самі фабрикуєте такі плітки…

— Та що ж це таке?! — гримнув Шпрот, знов гатячи кулаком по столі, як тоді. — Я відмовив, бо не думаю давати сатисфакції ні вам, ні будь-кому іншому. Але, однак, повторюю: ваш магазин купують євреї!

— Які євреї?

— А чорт їх знає: Шлангбауми, Гундбауми, відкіля мені їх знати?

Я так розлютився, що замовив собі пива, а радник Венгрович каже:

— З цими євреями буде колись велика халазія. Вони так нас притискають, так звідусіль викурюють, що з ними трудно щось зробити. Перешахрувати їх ми не перешахруємо, тут нічого не вдієш, але як дійде до кулаків, то побачимо, чиє буде зверху…

— Пан радник має рацію, — підхопив Шпрот. — Ці євреї так усе загарбують, що кінець кінцем доведеться у них силоміць відбирати, щоб утримати рівновагу. Бо дивіться, панове, до чого дійшло хоч би в торгівлі сукнами…

— Ну, — кажу, — якщо наш магазин куплять євреї, то і я до вас приєднаюсь. Мій кулак ще на щось знадобиться… Але поки що, прошу вас, не розпускайте пліток про Вокульського та не під’юджуйте людей проти євреїв, бо вже й так гарячим духом віє…

Я повернувся додому з важкою головою і лютий на весь світ. За ніч кілька разів прокидався, а коли засинав знов, то мені снилось, що наш магазин справді купили євреї, а я, щоб не вмерти з голоду, ходжу по дворах з катеринкою, на якій написано: «Змилуйтесь над бідним старим угорським офіцером!»

Аж вранці мені прийшла в голову проста й розумна думкам рішуче порозумітися з Стахом, і якщо він справді продає магазин, підшукати собі інше місце.

Оце так кар’єра після довголітньої служби! Собаку хоч застрелять на старість, а якщо ти людина, то тиняйся по чужих кутках та думай, чи не доведеться тобі померти десь у канаві.

До полудня Вокульський не приходив у магазин, отож о другій годині я пішов до нього додому. Може, він захворів?..

Я йду до нього і в воротях дому, в якому він живе, здибаюся з доктором Шуманом. Коли я сказав, що хочу навідати Стаха, доктор заперечив:

— Не йди до нього зараз. Він дуже роздратований, і краще його не турбувати. Ходімо до мене та нап’ємось чаю… До речі, у мене є ваше волосся?

— Можливо, — відповідаю, — незабаром ви одержите все мов волосся разом із шкурою.

— Ви хочете, щоб я зробив з вас чучело?

— Треба було б, бо світ ще не бачив такого дурня.

— Заспокойтесь, пане Жецький, — відказав Шуман, — в й дурніші. Але що трапилось?

— То байдуже, що трапилось, але я чув, що Стах продає євреям магазин… Ну, а я до них на службу не піду.

— Чому ж? Хіба й ви вже зробились антисемітом?

— Ні. Але одна річ не бути антисемітом, а друга — служити у євреїв.

— Хто ж їм служитиме?.. Бо я, хоч і єврей, але також не маю наміру служити тим пархам. А втім, — додав він, — чого ви так журитесь? Якщо магазин буде проданий, то ви одержите роботу в Спілці для торгівлі з Росією.

— Непевна то спілка…

— Дуже непевна, — підтвердив Шуман, — бо в ній замало євреїв і забагато магнатів. Але вам це все мусить бути байдуже, бо… Тільки не говоріть нікому, що це я сказав… Отож вам мусить бути байдуже, що станеться з магазином і з спілкою, бо Вокульський відписав вам двадцять тисяч карбованців…

— Мені?.. Відписав?.. Що це означає?! — здивовано вигукнув я.

Ми якраз увійшли в квартиру Шумана, і він сказав подати самовар.

— Що це означає? Чому він мені відписує? — спитав я, трохи навіть стурбовано.

— Відписав… відписав!.. — бурчав Шуман, ходячи по кімнаті й чухаючи потилицю. — Що означає? Не знаю чому, але Вокульський таки відписав. Мабуть, хоче про всяк випадок приготуватись, як розсудливий купець!..

— Що, може, знову дуель?..

— Та яка там дуель!.. Вокульський надто розумний, щоб двічі робити одну й ту саму дурницю. Просто, дорогий пане Жецький, хто має діло з такою жінкою, той мусить бути готовий до всього…

— З якою жінкою? З пані Ставською?.. — спитав я.

— При чому тут пані Ставська! — вигукнув доктор. — Тут йдеться про більшу пташку, про панну Ленцьку,