Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

Флорентіно Аріси, коли той вийшов зі своєї контори, палко обняв його, а тоді зірвав із нього капелюха і під регіт вантажників лунко цмокнув його в лису маківку.

— Прекрасна лисина! — вигукнув п’яничка.

Того вечора, у свої сорок вісім років, Флорентіно Аріса звелів обстригти ріденьку порость, яка ще лишалася в нього біля скронь та на потилиці, і скорився долі, що призначила йому бути голомозим. До такої міри скорився, що відтоді кожного ранку, перед тим як прийняти ванну, намилював собі не лише підборіддя, а й ті місця на черепі, де починала пробиватися щетина, й ретельно виголював бритвою всю голову, аж вона ставала в нього біла та гладенька, мов дитячий задок. Раніше навіть у конторі він не скидав капелюха, бо лисина викликала відчуття голизни, що видавалося йому непристойним. Та коли змирився з нею, то йому почало здаватися, що вона підкреслює його чоловічі принади, — про таке йому вже траплялося чути, але раніше він вважав ці балачки фантазіями лисих. Згодом він набув нову звичку, від якої вже ніколи не відступав: відрощував довге ріденьке волосся на правій скроні й зачісував його через голий череп. Але й з такою зачіскою він майже ніколи не скидав капелюха, який завжди був у нього в одному стилі, — жалобний, чорний, — навіть після того, як увійшли в моду капелюхи «тартаріта» — місцева назва для канотьє.

Утратив він і всі зуби, але не внаслідок природного нещастя, а через злочинну недбалість мандрівного дантиста, який вирішив повиривати зуби, вражені звичайнісінькою інфекцією. Жах перед бормашиною довго перешкоджав Флорентіно Арісі піти до лікаря, попри невтишний біль у кутніх зубах, аж поки він уже не міг витримати того болю. Мати перелякалася, слухаючи всю ніч гучний стогін із сусідньої кімнати, бо їй видалося, що син стогне, як стогнав колись, за часів, які майже сховалися у тумані її пам’яті, і вона примусила його роззявити рота, шукаючи, де саме шпигають його муки нерозділеного кохання, й побачила, що ясна в нього набрякли від гною.

Дядько Лев Дванадцятий послав небожа до доктора Франсіса Адоная, чорношкірого велетня в гетрах і панталонах для верхової їзди, який подорожував на річкових пароплавах з повним устаткуванням для кабінету дантиста, складеним у сакви, і здавався жителям прибережних сіл справжнім комівояжером терору. Заглянувши Флорентіно Арісі в рот, він одразу дійшов висновку, що хворому слід повисмикувати не лише вражені недугою, а й усі цілком здорові зуби, щоб наперед убезпечити його від нових можливих прикростей. На відміну від боротьби з лисиною, перспектива такого катівського лікування анітрохи не стривожила Флорентіно Арісу, й він відчув лише природний страх перед операцією без знеболювання. Вселяла йому відразу й думка про вставні щелепи, бо, по-перше, в його дитячій пам’яті зберігався спогад про одного ярмаркового штукаря-чародія, який виймав у себе з рота обидві щелепи і клав їх на стіл, де вони розмовляли його голосом, а по-друге, йому було шкода розлучатися з болем у кутніх зубах, що мучив його змалечку, мабуть, не менше й не рідше, ніж біль нещасливого кохання. Такий варіант не здавався йому підступним ударом старості, на відміну від облисіння, бо він був переконаний, що попри гострий дух вулканізованої гуми, його зовнішність тільки виграє, коли він усміхатиметься не природною, а ортопедичною усмішкою. Отож він слухняно дозволив докторові Адонаю орудувати у себе в роті розжареними щипцями й переніс ті дні, поки гоїлися рани, з терплячістю в’ючного віслюка.

Дядько Лев Дванадцятий переймався всіма деталями операції так, ніби видирали його власні зуби. Він страшенно цікавився штучними щелепами — цей інтерес виник у нього під час однієї з його перших подорожей по річці Магдалені, і сталося це через його маніакальну пристрасть до бельканто. Якось уночі, коли світив повний місяць і пароплав наближався до пристані Гамарра, він побився об заклад з німцем-землеміром, що розбудить усю лісову звіроту, співаючи з капітанського містка неаполітанський романс. І мало не виграв заклад. У сутінках, що нависли над річкою, почулось, як зашуміли крильми чаплі, злітаючи над болотами, як заляпотіли хвостами каймани, як заметушилися наполохані буркунці, намагаючись вистрибнути на суходіл, але на завершальній ноті, коли стало здаватися, що у співака ось-ось лопнуть артерії, штучна щелепа з останнім видихом вилетіла в дядька з рота й потонула в річці.

Пароплаву довелося затриматися на три дні біля пристані Тенеріфе, поки дядькові спішно виготовляли нову щелепу. Вона підійшла йому бездоганно. Та на зворотному шляху, розповідаючи капітанові, як він загубив свою колишню щелепу, дядько Лев набрав повні легені розжареного повітря сельви, узяв найвищу ноту, яку тільки міг узяти, проспівав її до останнього подиху, намагаючись сполохати кайманів, що вигрівалися на сонці й некліпними очима проводжали пароплав, і нова щелепа полетіла в річку слідом за першою. Тоді дядько замовив собі кілька запасних щелеп і тримав їх повсюди, де вони могли йому знадобитися: в різних місцях дому, в шухляді свого кабінету і на кожному з трьох пароплавів компанії. Крім того, коли йому траплялось обідати не вдома, він мав звичай брати з собою ще одну запасну щелепу, яку носив у кишені, в коробочці з таблетками від кашлю, бо якось одна із щелеп зламалася, коли він гриз підгорілий кусень м’яса на пікніку. Боячись, що й небіж стане жертвою подібних напастей, дядько Лев Дванадцятий звелів докторові Адонаю виготовити для нього відразу два комплекти штучних зубів: один з дешевих матеріалів для щоденного вжитку в конторі, а другий — на неділі та свята, із золотими накладками, які блискотіли на зубах, коли вони відкривалися в усмішці. І нарешті — це сталося на Вербну неділю, — під лункий бамкіт святкових дзвонів Флорентіно Аріса вийшов на вулицю з новими зубами, з новою осяйною усмішкою, яка навіювала йому враження, що його місце в світі зайняв хтось інший, зовсім не схожий на нього.

Це сталося вже тоді, коли мати померла і Флорентіно Аріса залишився в домі сам-один. То було кубельце, вельми зручне для його любовних пригод, бо вулиця була безлюдна, хоча багато вікон створювали враження, що за фіранками ховається безліч очей. Але все в домі було зроблено для того, щоб Ферміна Даса почувала себе щасливою, і тільки вона й могла тут бути щасливою, отож Флорентіно Аріса волів утратити чимало нагод у свої найплідніші роки, ніж заплямувати свою оселю коханням з іншими жінками. На його щастя, кожен