Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

щабель, на який він підіймався вгору в РККБ, надавав йому нові привілеї, а надто привілеї таємні, й одним з найкорисніших для нього стала можливість користуватися службовими приміщеннями і вночі, і в неділю та на свята — з поблажливого дозволу охоронців. Якось, уже бувши першим заступником управителя, він займався випадковою любов’ю з дівчиною, що на вихідні прибирала в конторах, причому він сидів у своєму робочому кріслі, а вона розкарячилася над ним, коли двері несподівано відчинилися. Дядько Лев Дванадцятий устромив голову до кабінету з таким виглядом, ніби помилився дверима, і втупився поверх окулярів у нажаханого небожа.

— Ото! — сказав дядько без найменшого подиву. — Такий самий баболюб, як і небіжчик тато!

І, вже зачиняючи двері, кинув, дивлячись кудись у простір:

— А ви, сеньйорито, не бійтеся, робіть своє далі. Даю слово честі, що я вас не впізнав.

Про цей випадок дядько ніколи не згадував, але в кабінеті Флорентіно Аріси годі було працювати протягом усього наступного тижня. У понеділок прийшов цілий гурт електриків, які пробили в стелі отвір і поставили там вентилятор. Без попередження з’явилися слюсарі і зчинили неймовірний стукіт та брязкіт, приладнуючи на двері замок, щоб їх можна було замикати зсередини. Теслярі щось вимірювали, не кажучи, навіщо це роблять, оббивальники принесли клапті матерії, прикидаючи, чи вони пасують до кольору стін, а наступного тижня доправили величезну двоспальну софу з вакхічними візерунками і вперли її до кабінету крізь вікно, бо в двері вона не проходила. Всі ці люди працювали в найнесподіваніший час, із зухвалістю, що здавалася не випадковою, і кожному, хто протестував, давали одну й ту саму відповідь: «Наказ головного управителя». Флорентіно Аріса так ніколи й не довідався, чи те втручання було люб’язністю з боку дядька, що захотів створити небожеві зручніші умови для його безладних любовних пригод, чи в такий оригінальний спосіб він показував, що осуджує його поведінку. Флорентіно Аріса так і не розгадав істини, а істина була в тому, що дядько Лев Дванадцятий заохочував його до подібних розваг, бо й до нього дійшли чутки, ніби небіж схиляється до звичок, невластивих більшості чоловіків, і дядько неабияк стурбувався, бо побачив у цьому перешкоду своїм планам зробити його своїм наступником.

На відміну від брата, Лев Дванадцятий Лоайса жив у міцному шлюбі, який тривав шістдесят років, і завжди хвалився тим, що ніколи не працює в неділю. Він мав четверо синів і одну дочку і хотів, щоб усі вони дістали в спадок його імперію, але життя приготувало для нього одну з тих випадковостей, які частенько траплялися в тогочасних романах, хоча ніхто не вірив, щоб подібне могло статися в реальному житті: усі чотири сини померли один за одним, тільки-но досягши керівних посад, а дочка не мала й найменшої схильності до управління річковим пароплавством і воліла померти, споглядаючи кораблі на Гудзоні з вікна, яке було на висоті півсотні метрів над землею. Так усе дивно збіглося, що чимало людей повірили в байку, ніби Флорентіно Аріса, з його зловісним виглядом та чорною парасолькою схожий на вампіра, доклав зусиль до того, щоб поєдналося докупи стільки трагічних випадковостей.

Коли, за наполегливою порадою лікарів, дядько проти своєї волі пішов у відставку, Флорентіно Аріса залюбки став іноді жертвувати своїми недільними любовними походеньками, супроводжуючи старого в його сільський притулок на одному з перших автомобілів, що з’явилися в місті, заводна ручка якого могла крутнутися назад з такою силою, що перебила руку першому водієві. Вони розмовляли годинами — старий лежав у гамаку з його ім’ям, вигаптуваним шовковою ниткою, — далекі від усього, спинами до моря, в старовинному рабовласницькому маєтку, де з обплетених виткими рослинами терас можна було милуватися надвечір засніженими гребенями гірських хребтів. Розмовляти про щось інше, крім річкового пароплавства, Флорентіно Арісі та його дядькові було важко, і вони розмовляли й розмовляли тільки про це тими довгими вечорами, коли смерть стояла зовсім поряд, як невидимий гість. Непогамовною турботою дядька Лева Дванадцятого було одне — щоб управління річковим пароплавством не перейшло до рук місцевих підприємців, пов’язаних з європейськими монополіями.

— Наше діло завжди було комерцією селюків, — казав він. — Якщо його захоплять пани, вони його подарують німцям.

Він ніколи не розлучався з політичною переконаністю, про яку любив згадувати до діла й не до діла:

— Скоро мені виповниться сотня років, і я бачив, як усе змінюється, навіть розташування зірок у небі, але досі мені не траплялося бачити, аби щось змінилося в цій країні, — казав він. — Кожні три місяці в нас спалахують нові війни, затверджуються нові конституції та нові закони, але як жили ми в колонії, так і досі живемо.

Своїм братам-масонам, які всі нещастя приписували крахові федералізму, він завжди відповідав: «Війну Тисячі днів було програно двадцять три роки тому, у війні тисяча вісімсот сімдесят шостого року». Флорентіно Аріса, чиє ставлення до політики майже дорівнювало абсолютній байдужості, слухав ці дедалі частіші промови, як ото людина слухає плюскіт моря. Проте в питаннях управління компанією він мав свої, цілком протилежні, погляди. Всупереч дядьковій переконаності, він вважав, що занепад річкового судноплавства, яке, здавалося, завжди було на межі краху, можна подолати, лише добровільно відмовившись від монопольного володіння пароплавами, яке Національний конгрес надав Річковій компанії Карибського басейну на дев’яносто дев’ять років і один день. Дядько заперечував: «Ці погляди втовкмачує тобі в голову моя тезка Леона, що іноді базікає, мов анархістка». Та це була правда тільки наполовину. Флорентіно Аріса будував свої аргументи на досвіді німецького комадора Йоганна Б. Ельберса, який завдав непоправної шкоди своєму благородному починанню надмірними абмціями. Дядько, навпаки, вважав, що Ельберс зазнав невдачі не через своє привілейоване становище, а через нереальні зобов’язання, що їх водночас на себе взяв, мовляв, це було те саме, що взяти на себе відповідальність за недосконалість національної географії: він зобов’язався підтримувати судноплавність річки, причальні споруди, берегові під’їзні шляхи, транспортні засоби. Крім того, додавав дядько, неприхована ворожість з боку президента Сімона Болівара теж становила перешкоду, про яку аж ніяк не слід забувати.

Більшість компаньйонів дивилися на ці диспути, як на подружні сварки, де обидві сторони мають свою слушність. Упертість старого здавалась їм природною, і не тому, що на схилі віку він став менш проникливим, ніж звичайно, як він мав звичай повторювати з награною недбалістю, а