Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

торохкотінні ніхто його не помітив. Він ковзнув на землю за купу трупів.

Цієї миті один із есесівців побачив Вебера.

– Агов! – крикнув він. – Штурмфюрере!

Вебер стояв трохи збоку й позаду, і вони не одразу помітили, що сталося.

– Штурмфюрере! Що таке?

– Він поранений!

– Хто це зробив? Хто з вас?

– Штурмфюрере!

Їм не спадало на думку, що у Вебера міг поцілити хтось інший, а не лише вони випадково.

– Прокляття! Який ідіот…

Знову затарахкотіли постріли. Вони долинали з робочого табору, видно було спалахи.

– Американці! – крикнув один з есесівців. – Ушиваймося звідси!

Штайнбреннер стріляв у напрямку вбиральні.

– Вшиваймося! Праворуч! Через плац! – кричав хтось. – Швидше! Поки вони нас не відрізали!

– А штурмфюрер?!

– Ми не можемо тягти його з собою!

Спалахи з боку вбиральні наближалися.

– Швидше! Швидше!

Есесівці бігли довкола огорнутих пожежею бараків і стріляли. 509 підвівся і, похитуючись, рушив до барака, дорогою він упав, але дістався дверей, прочинив їх і крикнув:

– Виходь! Виходь! Вони забралися!

– Але вони ще стріляють…

– Це наші! Виходь! Виходь!

Він дістався наступних дверей і почав смикати за руки й ноги.

– Виходь! Виходь! Їх немає!

Люди виривалися із дверей, шпорталися за лежачих. 509 поспішав далі, двері А вже горіли, він не міг доступитися. Він кричав і кричав, чув постріли, шум, йому на плечі з даху полетів кавалок дерева у вогні, він впав, спробував підвестися, відчув сильний удар і прийшов до тями, коли сидів на землі. Він хотів піднятися, але не міг. Десь здалеку долинали крики, він бачив, наче це було дуже далеко, людей, раптом багатьох, але вже не есесівців, в’язнів, які несли інших, перечіплялися за нього, – він відповз геть. Більше нічого не міг зробити, раптом відчув смертельну втому, хотів забратися з дороги. У другого він не вцілив. Може, і у Вебера не влучив як слід. Усе було намарно. Він не впорався. Повз далі. Он там купа трупів. Йому туди. Він нічого не вартий. Бухер мертвий. Агасфер мертвий. Треба було передати справу Бухерові. Віддати йому револьвер. Так було б краще. Яка з нього тепер користь?

Він натужно сперся на купу. Щось боліло. Приклав руку до грудей і підняв її вище. Вона була в крові. Він бачив це, але не переймався. Більше не був собою. Тепер він просто відчував жар і чув крики. А тоді вони почали віддалятися.

Коли отямився, барак іще горів. Смерділо паленим деревом, обвугленим м’ясом і гниттям. Жар від вогню нагрів трупи. Вони пролежали не один день і почали текти й смердіти. Жахливі крики стихли. Нескінченна процесія виносила попечених і обгорілих врятованих. 509 звідкись почув голос Бухера. Отже, він не помер. Таки не все було намарно. Він роззирнувся і згодом помітив, як поруч із ним щось ворушиться. Минуло ще трохи часу, доки він зрозумів, що це. Ворушився Вебер.

Він лежав на животі. Йому вдалося заповзти за купу трупів до того, як прийшов Вернер зі своїми людьми. Вони його не помітили. Одну ногу він підтягнув догори, а руки розкинув. Із рота текла кров. Він іще був живий.

509 спробував підняти руку. Хотів покликати когось, та був для цього надто слабкий. Горлянка пересохла. Він видобув лише хрип. Барак, охоплений полум’ям, тріскотів голосніше. Вебер побачив порух руки. Простежив за нею і зустрівся очима з 509. Вони дивилися один на одного.

509 не знав, чи впізнав його Вебер. А ще не знав, що кажуть очі навпроти нього. Він просто раптом відчув, що його очі мають витримати довше, ніж ті, що перед ним. Він мав пережити Вебера. Зненацька це дивним чином стало найважливішим – наче значущість усього, у що він за своє життя вірив, за що боровся і страждав, залежала від того, чи тлітиме в ньому життя довше, ніж у тому, хто був перед ним. Це була наче дуель, ордалія. Якщо він зараз витримає, то переможе і все те важливе, задля чого ризикував життям. Останнє зусилля. Востаннє все було в його руках, і він мав перемогти.

Дихав м’яко й обережно, щоразу лише до межі болю. Помітив, що з рота Вебера струменить кров, і спробував, чи немає й у нього кровотечі з рота. Він відчув щось, але, коли придивився до руки, побачив, що крові мало, і йому спало на думку, що це кровлять його покусані губи.

Веберові очі стежили за його рукою. А тоді вони знову вп’ялися один в одного поглядом.

509 намагався думати: хотів іще раз з’ясувати, у чому була причина їхнього поєдинку. Це мало підтримати його в силах. Стомлений мозок розумів, що йшлося про найпростіше в людині, без чого світ було б знищено. А саме воно могло знищити інше, абсолютне зло, антихриста, смертний гріх проти духа. «Слова, – думав він. – Вони кажуть так мало. І навіщо вони зараз?» Він мав витримати. Воно мало померти раніше за нього. І все тут.

Дивно, що ніхто їх не бачив. Те, що не бачили його, він розумів. Тут лежало так багато трупів. Але інший! Він був у тіні від купи тіл, мабуть, тому. Уніформа чорна, від чобіт не відбивається світло. Поблизу не так багато людей. Вони стояли повіддаль і дивилися на бараки. Подекуди стіни позападалися. Там догорали роки злигоднів і смерті, згорали імена й написи.

Затріщало. Догори злетіло полум’я. З дощем іскор завалився дах барака. 509 бачив, як вогняні уламки здіймаються в повітря. Здавалося, вони летять дуже повільно. Один із них повагом знизився над купою трупів, вдарився в чиюсь ногу, перекрутився і впав на Вебера. Опинився у нього на шиї. Веберові очі зарухалися. Комір уніформи димівся. 509 міг дотягтися і відсунути головешку. Принаймні він думав, що може це зробити, не знав точно, чи ушкоджені його легені і чи не почнеться кровотеча з рота. Та він не тому цього не зробив. Не була причиною і помста; тепер ішлося про щось значно більше. Та й хіба це була би помста?

Веберові руки ворушилися. Голова смикалася. Дерево горіло на шиї. Уніформа замиготіла маленькими вогниками. Веберова голова знову сіпнулася, і дерево ковзнуло вперед. Волосся зайнялося. Поліно зашипіло, вогонь лизав вуха і голову. 509 чітко бачив, як Веберові очі сильніше вилізли з очниць. Рот безмовно рухався, з нього поштовхами хлюпала кров. Барак догорав, тріск дерева і гул вогню поглинали всі звуки.

Тепер голова була лиса й чорна. 509 свердлив її поглядом. Дерево поволі догорало. Кров уже не текла. Все десь зникло. Не залишилося нічого, окрім цих очей. Світ