Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

його в голову. А наступної миті вибухнула й друга цистерна. Шмат сталі, вирваний вибухом, відлетів убік, приземлився в калюжу нафти-сирця, що стрімко збільшувалася, під третьою цистерною, і це спричинило її вибух. У повітря, як від поховального багаття, затьмарюючи небо й щільною пеленою затуляючи сонце, здійнявся стовп чорного диму.

15

Роланд, як і всі чотирнадцять стрільців, що проходили навчання, отримав детальний інструктаж щодо зовнішності шести генерал-лейтенантів Фарсона, тож чоловіка, що біг до загону вершників, упізнав одразу. Джордж Латіґо. Роланд міг би підстрелити його на бігу, проте не хотів, щоб вороги відбулися так просто.

Натомість він застрелив чоловіка, що біг назустріч Латіґо.

Латіґо загальмував на підборах, кинув на Роланда сповнений ненависті погляд і знову побіг, гукаючи когось іншого, волаючи до вершників, що скупчилися подалі від зони вибухів.

Ще дві цистерни злетіли в повітря, залізними кулаками вдаривши по Роландових барабанних перетинках, бистрінню висмоктавши йому з легень повітря. Початковий план полягав у тому, щоб Алан попробивав цистерни, а Катберт підпалив розлиту нафту за допомогою феєрверків, пущених з рогатки. Єдина велика бахкалка, якою він вистрелив, довела, що план був цілком здійсненний. Проте перший постріл з рогатки виявився й останнім. Останнім, у якому була потреба.

Легкість, з якою стрільці проникли у ворожий табір і посіяли паніку, можна було списати на недосвідченість і втому бійців, проте розташування цистерн було на совісті Латіґо, лише його помилкою і більше нічиєю. Це він наказав поставити їх близько одна до одної, і тепер вони по одній вибухали. Щойно зайнялася перша, шансів зупинити процес уже не було. Ще до того, як Роланд підняв ліву руку й описав у повітрі коло, даючи Алану й Катберту команду припинити вогонь, справу було зроблено. Табір Латіґо охопило пекельне полум’я, і плани Джона Фарсона щодо моторизованої атаки перетворилися на дим, який розвіював тепер вітер fin de a o.

— Їдьмо! — закричав Роланд. — Уперед, уперед, уперед!

Вони поскакали на захід, у бік Каньйону Петлі, й повз ліве вухо Роланда продзижчала куля. Одна-єдина впродовж усього нападу стрільців на цистерни.

16

Нетямлячись, розлючений Латіґо вергав блискавки, і, напевно, лише це рятувало його від думок про те, що зробить з ним Добрий Чоловік, коли дізнається про цю поразку. Поки що єдине, що його хвилювало: впіймати тих чоловіків, що влаштували йому засідку… якщо взагалі могло йтися про засідку в пустелі.

Чоловіків? Ні.

Це зробили хлопчиська.

Латіґо знав, ким вони були. Як їм вдалося сюди пробратися, він не розумів, але про них самих йому було добре відомо. І їхні дні скінчаться просто тут, на сході від лісів і пагорбів.

— Гендриксе! — гаркнув він. Гендрикс був єдиним, хто спромігся втримати своїх людей (півдюжини, всі на конях). — Гендриксе, до мене!

Поки Гендрикс їхав до нього, Латіґо дзиґою крутонувся в інший бік і побачив купку чоловіків, що витріщалися на охоплені вогнем цистерни. Від вигляду їхніх відвислих щелеп і тупих юних фізій йому до сказу захотілося верещати й тупотіти ногами, але він відмовився од цієї спокуси. Й спромігся зосередитися бодай на одному: на нападниках, які за жодних обставин не мали вийти сухими з води.

— Ви! — загорлав він до чоловіків. Один із них повернувся, інші — ні. Широкими кроками Латіґо попрямував до них, на ходу виймаючи пістолет. Втелющив його в руку тому, хто обернувся на звук його голосу, і навмання показав на одного з тих, хто не послухався наказу. — Застрель того йолопа.

У заціпенінні, неначе людина, якій здається, що вона спить, солдат підняв руку з пістолетом і вистрелив у чоловіка, на котрого вказав Латіґо. Нещасний, смикаючи кінцівками, повалився на землю. Інші відвернулися.

— Добре, — сказав Латіґо і забрав пістолет.

— Сер! — закричав Гендрикс. — Сер, я їх бачу! Я добре бачу ворога!

Вибухнуло ще дві цистерни, і кілька уламків сталі полетіло в їхній бік. Дехто попригинав голови, Латіґо навіть оком не змигнув. І Гендрикс теж. Молодчина. На щастя, хоч один виявився нормальним у всьому цьому кошмарі.

— Мені наздогнати їх, сер?

— Я візьму твоїх людей, Гендриксе, і наздожену їх сам. Пусти цих віслюків перед нами. — Він повів рукою в бік чоловіків, чия увага тепер перемістилася з охоплених полум’ям цистерн до трупа їхнього товариша. — Збери стількох, скількох зможеш. У вас є сурмач?

— Так, сер! Рейнз, сер! — Гендрікс роззирнувся, махнув рукою, і до них під’їхав прищавий юнак із переляканим виразом обличчя. Дещо пом’ятий горн на пошарпаній стрічці висів у нього на грудях.

— Рейнзе, ти з Гендриксом, — скомандував Латіґо.

— Так, сер.

— Гендриксе, збери якнайбільший загін, але не зволікайте. Вони прямують у бік каньйону. Наскільки мені відомо, звідти нема виходу. Якщо я не помиляюся, то скоро ця місцина перетвориться на стрільбище.

— Так, сер, — хижо оскалився у відповідь Гендрикс.

За їхніми спинами, не перестаючи, вибухали цистерни.

17

Озирнувшись, Роланд не повірив очам: стовп чорного диму, що здіймався в небо, був просто колосальним. Попереду він бачив купу гілля, що затуляла вхід до каньйону. І хоча вітер віяв у інший бік, стрілець усе ж чув пронизливе скавуління тонкоходу, що позбавляло розуму.

Він простягнув руки, сигналізуючи Катбертові й Алану про зупинку. На їхніх очах зняв нашийну хустку, скрутив її, як мотузку, і обв’язав нею собі голову в такий спосіб, щоб вона прикривала вуха. Друзі наслідували його. Як-то кажуть, нема чобіт — взувай постоли.

І стрільці рушили далі на захід. Тепер їхні видовжені, як скелети, тіні тягнулися пустелею за ними. Озираючись, Роланд бачив, що їм навздогін мчать два загони вершників. Роланд подумав, що перший очолює Латіґо, який навмисне трохи притримує своїх вояків, щоб два загони могли об’єднатися й напасти разом.

«І це добре», — подумав він.

Вони втрьох, не відстаючи один від одного, їхали до Каньйону Петлі, і собі притримуючи коней, щоб дати своїм переслідувачам змогу скоротити відстань. Раз у раз земля здригалася від чергового вибуху: то вибухали позосталі цистерни. Роланд не переставав дивуватися, як легко їм вдалося перехитрити ворога, — а надто після битви з Джонасом і Ленґілом, яка мала б мобілізувати підозріливість. Згадалося одне свято Жнив сивої давнини (їм із Катбертом тоді було щонайбільше по сім років).

Тоді вони бігли вздовж ряду настромлених на жердини опудал і збивали їх по одному палицями: бах, бах, бабабах.

Незважаючи на хустку, дзижчання тонкоходу проникало йому в мозок і змушувало сльозитися очі. Позаду він чув вигуки й крики переслідувачів. І насолоджувався. Люди Латіґо зважили свої шанси — дві дюжини проти трьох, до того ж їм