Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

на допомогу поспішало ще більше військо, — і знову піднеслися духом.

Роланд спрямував Вітра у вузьку прогалину в звалищі гілля, що позначало собою вхід до Каньйону Петлі.

18

Весь розпашілий, Гендрикс порівнявся з Латіґо.

— Сер! Дозвольте доповісти!

— Доповідайте.

— У мене двадцятеро людей, і втричі більше солдатів скачуть щодуху, щоб приєднатися до нас.

Але Латіґо не слухав його. Його очі перетворилися на дві крижини, що пломеніли яскраво-синім світлом. Губи під вусами скривилися у ледь помітній жорстокій посмішці.

— Родні, — звернувся він до Гендрикса на ім’я, та так ніжно, наче до коханої.

— Сер?

— Здається, вони ідуть всередину, Родні. Так… дивися. Я впевнений. Ще дві хвилини, і буде пізно повертати назад. — Він підняв револьвер, поклав для рівноваги ствол на передпліччя і вистрелив навздогін трьом вершникам — швидше від радості, ніж від бажання поцілити.

— Так, сер, дуже добре, сер. — Гендрикс повернувся і енергійно помахав своїм солдатам: змикай ряди, змикай ряди.

19

— Спішитися! — закричав Роланд, коли вони опинилися біля лінії кучугури віття. Від неї линув запах, сухий і маслянистий водночас, як від багаття, що чекає не дочекається, коли його запалять. Він не знав, чи Латіґо не загальмує, коли побачить, як вони залишають коней біля входу до каньйону, але йому було байдуже. Ці породисті коні з Ґілеаду були чудові, а Вітер за останні кілька місяців став йому справжнім другом. Роланд нізащо не повів би його чи коней друзів у каньйон, у пастку між вогнем і тонкоходом.

Хлопці блискавично злетіли з коней. Алан зірвав з луки сідла мішок на шворці й перекинув його через плече. Коні Катберта й Алана, іржучи, відразу поскакали геть повз загату з гілля, але Вітер на мить завагався, дивлячись на Роланда.

— Біжи, — поплескав його Роланд по крупу. — Рятуйся.

І Вітер поскакав, тільки хвіст замайорів на вітрі. Катберт і Алан прослизнули в щілину між гіллям. Роланд вчинив так само, але спершу кинув погляд униз, щоб переконатися, що рівчак із порохом на місці. Порох нікуди не подівся і досі був сухий — відтоді, як вони його засипали, з неба не впало ні краплини дощу.

— Катберте, сірники, — звелів він.

Простягаючи йому сірники, Катберт так широко посміхався, що дивно, як вони взагалі не повипадали з його рота.

— Ми підігріли їхній інтерес до життя, правда ж, Роланде? Еге!

— Авжеж, — погодився Роланд, і собі всміхаючись. — А тепер іди. Вибирайтеся розколиною нагору.

— Дозволь мені це зробити, — попросив Катберт. — Будь ласка, Роланде, ви з Аланом ідіть, а я лишуся. В душі я палій, я завжди мав до цього схильність.

— Ні, — рішуче відказав Роланд. — Ця частина завдання — моя. І не сперечайся. Йди. І перекажи Аланові, нехай за будь-яких обставин пильнує магічну веселку.

Якусь мить Катберт не зводив з нього погляду, але потім кивнув.

— Довго не зволікай.

— Не буду.

— Нехай щастить, Роланде.

— А тобі хай щастить двічі.

Шурхочучи чоботами об каміння, що встеляло землю каньйону, Катберт швидким кроком приєднався до Алана, котрий помахав Роландові рукою. Стрілець кивнув у відповідь. А наступної миті припав до землі: біля скроні, зачепивши криси капелюха, просвистіла куля.

Навпочіпки він відповз ліворуч від проходу в гіллі й озирнувся. Тепер вітер віяв йому просто в обличчя. Люди Латіґо швидко наближалися. Швидше, ніж він очікував. Якщо вітер загасить сірники…

Забудь про «якщо». Вичікуй, Роланде… вичікуй… нехай під'їдуть…

Він чекав навпочіпки, тримаючи в кожній руці по сірнику й визираючи в щілини між гілками. Ніздрі шарпав міцний запах мескітового дерева і горілої нафти. Від дзижчання тонкоходу розколювалася голова, його млоїло, переслідувало відчуття, що він сам собі чужий. Він згадав, як було летіти в рожевому вихорі… як його відірвало од видива Сюзен. «На щастя, в неї є Шимі, — відсторонено подумав він. — Шимі подбає, щоб вона без пригод доїхала десь до безпечного місця». Але підступне виття тонкоходу наче знущалося з нього, питало, як він гадає: може, бува, чогось недобачив?

Латіґо і його люди галопом наближалися. Тепер вони перетинали останні триста ярдів до каньйону, і ті вершники, що були позаду, швидко наздоганяли передніх. І передні не зможуть різко зупинитися, щоб на них не налетіли задні.

Саме час. Роланд кресонув голівкою сірника об передні зуби. Той запалився, крапнувши гарячою і кислою іскрою на мокру спинку язика. Поки сірник не встиг догоріти, Роланд підніс вогонь до пороху в канавці. Займання сталося миттєво: веселою жовтою ниткою ліворуч під північним краєм кучугури побіг вогонь.

Він метнувся на інший бік проходу (досить широкого, щоб ним бік у бік могли пройти двоє коней), вже тримаючи сірника напоготові між зубів. Щойно затулившись трохи від вітру, запалив сірник, кинув у порох, почув шипіння, розвернувся і щодуху побіг.

20

«Мама й тато, — спершу подумав шокований Роланд. Той спогад був так глибоко похований у надрах пам’яті, що справив ефект ляпаса. — На озері Сароні».

Коли ж вони туди їздили, на прекрасне озеро Сароні в північній частині баронії Ґілеад? Так давно, що Роланд навіть згадати не міг. Єдине, що пам’ятав, — він тоді був ще зовсім малою дитиною, бавився на мальовничому піщаному пляжі. Такому юному будівникові замків, яким він тоді був, було де розгулятися. Саме цим він і займався одного дня (канікул? то були канікули? невже мої батьки колись мали канікули?)

подорожі, й щось — можливо, крики птахів, що кружляли над озером, — змусило його підвести погляд. І він побачив маму й тата, Стівена і Ґабріелу Дескейнів, біля води. Вони стояли спинами до нього, обіймаючи одне одного за талію, й дивилися на синь води під синім літнім небом. Як же він їх любив! Якою безмежною здавалася йому ця любов, що впліталася в надію й спогади, як третє пасмо товстої дівочої коси, любов — осяйна вежа кожного людського життя і кожної душі.

Але зараз він відчував не любов. У душу закрадався жах. Фігури, що виникли на його шляху, коли він побіг туди, де закінчувався каньйон (точніше, де закінчувалася його раціонально пізнавана сутність), належали не Стівену з Ґілеаду і Ґабріелі з Артену, а його приятелям — Катбертові й Алану. І хоч вони не обіймали один одного за талію, проте трималися за руки, як діти в казці, що загубилися в дрімучому лісі. Птахи кружляли над озером, але то були не чайки, а стерв’ятники, і мерехтлива поверхня, понад якою стелився туман, була не водою.

Просто на очах у Роланда Катберт і Алан прямували в тонкохід.

— Стійте! — пронизливо закричав він. — Заради ваших батьків,