Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

його, коли довколишній ліс іще був мокрий від дощу. Я скористався своїми навичками, щоб багаття палало жарко й завзято.

Але була ще одна людина: дозорець, якого підстрелив Мартен і яким скористався я. Поки мої супутники збирали хмиз для багаття, я перейшов південний бік гребеня і знайшов місце, де його сховав Темпі, накривши смерековою гілкою.

Я довго дивився на те тіло, а тоді потягнув його на південь. Відшукав тихе місце під вербою та склав піраміду з каміння. Тоді прокрався в підлісок і тихенько наблювався від душі.

***

Блискавка? Що ж, блискавку пояснити непросто. Буря вгорі. Гальванічне зв’язування з двома схожими стрілами. Спроба заземлити дерево сильніше за будь-який громовідвід. Чесно кажучи, не знаю, чи можу вважати своєю заслугою те, що блискавка влучила саме так, як влучила. Але, якщо вірити історіям, то я викликав блискавку і вона прийшла.

В історіях, які розповідали інші, вдарила не одна блискавка — вдарили кілька блискавок одна за одною. Дедан описував це як «стовп білого вогню» й казав, буцімто він струсив землю так, що аж збив його з ніг.

Хай які там були причини, від височезного дуба залишився обвуглений пеньок заввишки із сірокамінь. Довкола лежали розкидані величезні його кусні. Менші дерева й кущі спалахнули, та їх загасив дощ. Більша частина довгих дощок, що їх бандити використали для свого укріплення, вибухнула й розлетілася на тріски, не більші за кінчик вашого пальця, або ж згоріла дощенту. Із підніжжя дерева тягнулися великі смуги розритої землі, через що галявина мала такий вигляд, ніби її зорав божевільний або роздерли пазурі якогось величезного звіра.

Попри це, ми після перемоги залишалися в бандитському таборі ще три дні. Струмок став доступним джерелом води, а залишки провіанту бандитів були кращі за наші харчі. Ба більше, зібравши трохи деревини й парусини, ми всі дістали таку розкіш, як намет чи курінь.

Коли наша робота завершилася, незлагоди між нами зник­ли. Дощ припинився, і нам більше не треба було переховувати багаття, тож Мартенів кашель почав слабшати. Дедан і Геспе були чемні одне з одним, а ще Дедан почав десь на три чверті рідше поводитися зі мною як осел.

Однак нам, попри те що після завершення роботи стало легше, було не зовсім комфортно. Історій вечорами не звучало, а Мартен по змозі тримався подалі від мене. Я ніяк не міг ставити це йому на карб з огляду на те, що він бачив.

Із думкою про це я за першої ж можливості знищив потай воскових ляльок, які виготовив. Тепер вони були мені непотрібні, а я страшився того, що могло статись, якби хтось із моїх супутників виявив їх у моїй дорожній торбі.

Темпі не сказав ані слова про те, що я зробив із тілом бандита, і, наскільки я міг судити, не ставив цього мені на карб. Озираючись назад, я усвідомлюю, як мало насправді розумів адемів. Але тоді я помічав лише те, що Темпі менше допомагає мені відпрацьовувати кетан і більше часу присвячує нашим урокам мов і обговоренням вічно незрозумілого поняття летані.

На другий день ми забрали своє спорядження з попереднього табору. Коли до мене повернулася лютня, на душі стало легше, і вдвічі більше я зрадів тому, що чудовий футляр Денни залишався сухим і герметичним, попри нескінченний дощ.

А позаяк ми більше не переховувались, я грав. Цілий день тільки цим і займався. Минув майже місяць, відколи я хоч трохи музикував, і я скучив за цим так, що ви й уявити собі не можете.

Попервах мені здавалося, що Темпі моя музика не до вподоби. Мало того, що я якимось робом образив його, заспівавши на початку, — коли я діставав лютню, він завжди покидав табір. А тоді я почав помічати, як він стежить за мною, хоч і завжди звіддаля й зазвичай принаймні частково сховавшись. Навчившись його шукати, я виявив, що Темпі завжди слухає, як я граю. Вирячивши очі, наче сич. Застигши, мов камінь.

На третій день Геспе вирішила, що її нога може потроху ходити. Тож нам довелося визначатися, що взяти із собою, а що покинути.

Це мало бути не так складно, як могло б. Більшу частину спорядження бандитів знищила блискавка, впале дерево чи буря. Але зі зруйнованого табору все одно можна було врятувати дещо цінне.

Досі ми не мали змоги добре обшукати намет ватажка, бо його розчавила одна з величезних гілок упалого дуба. Упала гілка, понад два фути завтовшки, вже сама по собі була дебеліша за більшість дерев. Однак на третій день ми нарешті спромоглися відрубати досить велику її частину, щоб можна було зіштовхнути її з руїн намету.

Мені не терпілося краще придивитися до тіла ватажка, бо щось у ньому тривожило мою пам’ять, відколи я побачив, як він вийшов із намету. А ще була більш прозаїчна причина: я знав, що його кольчуга має коштувати не менш як десяток талантів.

Однак ватажком і не пахло. Це нас дещо спантеличило. Мартен знайшов лиш одні сліди, що йшли від табору, — ті, які залишив дозорець-утікач. Куди ж подівся ватажок, ми всі й не здогадувалися.

Для мене це було головоломкою та прикрістю, бо я хотів краще роздивитись його обличчя. Дедан і Геспе вважали, що він просто втік у хаосі після блискавки — можливо, перетнув струмок, аби не залишити слідів.

Зате Мартен, коли ми не знайшли його тіла, явно занепокоївся. Він бурчав щось про демонів і відмовлявся наближатися до руїн. Я гадав, що Мартен поводиться як забобонний дурень, але не заперечуватиму, що зникнення тіла серйозно бентежило й мене самого.

Усередині зруйнованого намету ми знайшли звичайний стіл, ліжко, письмовий стіл і двійко крісел. Усе було розтрощене й ні до чого не придатне. У знищеному письмовому столі були папери, і я чимало дав би, щоб їх прочитати, але вони надто довго пролежали серед вологи й чорнило на них потекло. Ще знайшлася важка скринька з твердої деревини, трохи менша за буханець хліба. На її кришці був емальований родовий герб Алверонів, і вона була міцно замкнена.

І Геспе, і Мартен визнали, що погано вміють відмикати замки, а я, позаяк мені було цікаво, що там усередині, дозволив їм спробувати, тільки не пошкоджуючи замка. Кожен із них добряче посидів над нею, та жодного успіху не мав.

Хвилин за двадцять обережної вовтузні Мартен сплеснув ­руками.

— Не можу збагнути, в чому заковика! — оголосив він, потягнувшись і притиснувши долоні до попереку.

— Я можу спробувати й сам, — заявив я.

До цього я сподівався, що її відімкне хтось із них. Відмикання замків не з тих умінь, якими має пишатись арканіст. Воно не пасувало до тієї репутації, якої я сподівався зажити.

— Та невже? — сказала Геспе, здійнявши на мене брову. — Ти справді юний Таборлін.

Я пригадав історію, яку за кілька днів до того розповів Мартен.

— Ну звісно, — засміявся я, а тоді вигукнув, наслідуючи Таборліна Великого: — Едро! — і вдарив долонею по кришці скриньки.

Кришка різко відкрилася.

Я був здивований не менше за всіх інших, але краще це