Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

144
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 199 200
Перейти на сторінку:
(див. публікацію цього листа та ін. матеріалів дискусії Івана Лисяка-Рудницького з Андрієм Білинським навколо питань “реальної політики” у кн.: Білинський А. Світ і ми. Аналіза української політики на тлі конфлікту вільної демократії з комунізмом. - Мюнхен, Чікаґо: Вид-во “Орлик”, 1963. - С. 266-292; оригінал цит. листа зберігається в архіві Лисяка-Рудницького (box 34, file 764)).

Однак Лисяк-Рудницький не відкидав можливості впливу української еміграції на структурні зміни в СРСР, які привели б до реального суверенітету Української РСР. “Коли б я мав кількома словами схарактеризувати мою власну концепцію, то думаю, що вона аналогічна до тої, що її серед поляків заступає “Культура”: вона бере за вихідний пункт сучасну підрадянську і світову дійсність, вона розрахована не на війну або на революцію в СРСР, але радше на еволюцію внутрі “соціалістичного блоку”. Подібно як Ти, я приділяю велику увагу до “контактів”, але разом з цим уважаю, що в нашій науковій аналізі та публіцистичній критиці тамошньої дійсності мусимо “говорити правду, цілу правду й нічого як тільки правду”, без зайвих хитрувань”, - писав Лисяк-Рудницький у листі до Андрія Білинського від 13 квітня 1967 р. (box 36, file 785).

Виходячи з цих засад, Іван Лисяк-Рудницький взяв участь у кількох заходах, проведених з ініціативи “реалітетників” і пов’язаних зі спробами встановити прямі контакти та інтелектуальний обмін з українською інтелігенцією в УРСР. Найвідомішим із цих заходів було звернення (“Заява”) групи американських професорів українського походження до урядів та партійного керівництва УРСР і СРСР з приводу ситуації в Україні Робота над текстом “Заяви” тривала майже два (1966-1967) роки. Іван Лисяк-Рудницький входив до складу “Ініціативної групи “Заяви” разом із Всеволодом Голубничим, Іваном Коропецьким, Мирославом Лабунькою та Василем Маркусем. “[...] Проєктована деклярація [...] продумана як колективний “документ політичної думки” й вона адресована в першу чергу до нашої таки громадськости, як в УРСР, так і на еміграції. Першій ми хочемо підсунути певну політичну плятформу (бо всі симптоми вказують на те, що той рух відродження, що тепер відбувається на Україні, покищо залишається в рамках “аполітичного культурництва” та “органічної праці” - а пора дозріла, щоб вийти поза це). Якщо мова про еміграцію, то хочемо пособляти процесові кристалізації політичної думки, чи, точніше, процесові поляризації двох течій, які в нас сьогодні існують фактично: бандерівщина й “істаблішмент” з одного боку та ліберально мисляча та “реалітетницька” меншість з другого” (з листа до Романа Шпорлюка від 1 липня 1967 р.).

Текст “Заяви” містив вимоги:

“I. До справ державно-правових і політичних:

1 Встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного громадянства.

2. Наладнати дипломатичні взаємини між Українською РСР і зарубіжними країнами.

3. Унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури. Громадяни УРСР, засуджені на процесах до ув’язнення, не повинні відбувати кари поза територією Республіки.

4. Забезпечити для українських громадян, покликаних до війська, - службу в межах Республіки, в військових частинах з українською мовою як офіційною.

5. Забезпечити Комуністичній Партії України - рівень самоуправної політичної організації, спроможної виносити незалежні рішення в політичних справах.

II. До справ культурних і освітніх:

1. Надати українській мові права державної мови в Українській РСР.

2. Впровадити українську мову, як мову навчання, в усіх школах УРСР, за винятком тих початкових і середніх шкіл, що обслуговують національні меншості; там українська мова повинна становити обов’язковий предмет навчання.

3. Застосувати принцип рівности в трактуванні національних меншостей. Забезпечити для мови і культури української меншости в Російській РФСР - права, головно в шкільництві, що дорівнювали б тим, якими користується російська меншість в Україні.

4. Реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті і усунути всі перешкоди в дослідах української історії і культури.

5. Уможливити для Української РСР самостійну участь у міжнародних культурних подіях: наукових конгресах, виставках, олімпіядах тощо.

6. Леґалізувати Українську Автокефальну Православну Церкву і Українську Католицьку Церкву, забезпечивши для них рівний статус із іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радянському Союзі.

III. Для справ економічних і соціяльних:

1. Забезпечити Українській РСР необхідні передумови для темпів господарського розвитку, не повільніших від темпів Російської РФСР.

2. Підпорядкувати планування і керівництво усіх секторів народного господарства України - відповідним органам уряду республіки.

3. Припинити вивіз капіталу з Української РСР, за винятком зворотних позичок з процентами. Україна не повинна вносити до загальносоюзних видатків більше, як свою пропорційну частину.

4. Надати Українській РСР право встановлювати, збирати і розпоряджатися своїми власними податками й кредитами, окремо від загальносоюзних фінансів.

5. Забезпечити за українськими громадянами першість при затрудненні їх в Українській РСР.

6. Припинити правну, соціяльну і економічну дискримінацію сільського населення України”.

Улітку-восени 1967 р. текст “Заяви” вислано чільним представникам українського наукового і громадсько-політичного світу в США з пропозицією поставити свій підпис під нею. “Розсилка “Заяв” відбувається в Філядельфії й цим відають колеги Лабунька й Коропецький [...] “Заяву” вислано на б[лизько] 150 адрес. Ряд людей заявили свою симпатію, але не дали підпису з уваги на родину в Україні. Негативну поставу зайняли бандерівці, що можна було передбачити, та мельниківці, що теж не є несподіванкою. Багато взагалі не відповідали; не знають, бідолахи, на котру ногу стати. А втім зібрану кількість підписів уважаємо за достатню, щоб виступати [...] Надзвичайно позитивно висловився про проект “Заяви” Гедройць, редактор паризької “Культури” (з листа Івана Лисяка-Рудницького до Романа Шпорлюка від 17 жовтня 1967 р., Вашінгтон).

2 листопада 1967 р. текст “Заяви”, підписаний 35 американськими професорами українського походження, надіслано найвищим державним і партійним діячам СРСР та УРСР: голові Верховної Ради СРСР М. В. Підгорному, голові Ради Міністрів СРСР О. М. Косигіну, генеральному секретареві ЦК КПРС Л. І. Брежнєву, міністру закордонних справ СРСР А. А. Громикові, голові Верховної Ради УРСР Д. С. Коротченкові, голові Ради Міністрів УРСР В. В. Щербицькому, першому секретареві ЦК КП України П. Ю. Шелесту, міністру закордонних справ УРСР Д. З. Білоколосові. Підписані під “Заявою” не одержали офіційної відповіді, хоча їм надійшли поштові квитанції з підтвердженням того, що всі вказані адресати отримали її.

“На сьогодні годі говорити, - писали члени “Ініціативної групи “Заяви” 30 травня 1968 р., - чи гостра реакція Петра Шелеста в лютому на партійній конференції в Києві була спровокована нашою заявою або ні, бо перший секретар КПУ міг мати на увазі рід внутрішніх явищ в УРСР, а також й різні закордонні акції, на які виразно натякає. Проте, “Заява” цілком підпадає під його кваліфікацію акцій тих установ й осіб, які “вишукують і використовують все для того, щоб применшити значення цих успіхів

1 ... 199 200
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Iсторичнi есе. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Iсторичнi есе. Том 2"