Читати книгу - "Марина — цариця московська"

вона й залишиться на віки вічні — теж по-своєму неперевершеною.

І її буцімто гіпертрофована велелюбність («любвеобильность», мовою оригіналу) тут була ні до чого. Їй потрібна була поруч людина, яку б вона кохала і тепло якої б зігрівало її, неприкаяну і самотню, усіма покинуту і забуту, якій уже десь там, за далеким ще обрієм, «світила» загибель — як претендентці на російський престол. І вона шукала такого чоловіка, на якого можна було б обіпертися і біля якого відігрітися від крижаної зими самотності.

І то правда (історична!): Марина Мнішек, маючи дитину, в Калузі покохала «хороброго чоловіка» на ймення Іван Заруцький. І отримала взаємність.

І наче ожила і заново народилася.

А втім, взаємна приязнь між ними спалахнула не одразу... Та й обом тоді — після вбивства Дмитрія і пологів Марини — було не до любові.

Марина тоді не хотіла жити. І саме Іван Заруцький підтримав її, вдихнув у неї віру в життя і в те, що не все ще втрачено. За життя треба боротися у цьому світі до останнього подиху. Чи удару серця. І ніколи не здаватися. Життя завжди неспокійне, як море, що завжди штормить, тож треба бути добрим «мореходом».

Іван Заруцький, колишній турецький раб, донський козак, потім отаман, український наказний гетьман, боярин у близькому колі Дмитрія Першого, і справді був хоробрим козаком. І, як згадуватимуть ті, хто його знав, привітною, веселою і вельми вродливою людиною.

Привітною, веселою, вродливою людиною. Себто файним, як у Самборі казали, козаком-лицарем. Не закохатися у нього просто було неможливо. Та ще й самотній жінці, яка вже й інтерес до життя втратила, як і надію якось утриматися в клятій самотині.

Хоч сталося те у Марини й Івана, цариці і гетьмана та отамана, не одразу. Ще раз повторимо: не до любові їм тоді було.

Марина тоді була убита горем (загибель Дмитрія Другого, біля якого вона тільки-но почала пригріватися й оживати, повіривши у свою зорю), а потім вагітність — яке вже там захоплення чоловіками!

Ще потім народження дитинчати. У чужому краї, у фортеці, де вона перебувала чи то під захистом, чи то під вартою — так, про всяк випадок, як розмінна монета в політичній грі. Опинилась на час народження сина без рідних і близьких, без захисту, далеко від батьківщини, у засніженій і все ще для неї незбагненній країні під назвою Московська Русь. Та й доки вона сидітиме у фортеці, серед засніжених просторів дрімучої Русі? Поки її поведуть під білі ручки і віддадуть ворогам, викупляючи нею собі блага чи й життя? Все ж вона для декого в Калузі була козирною картою, виграшним ходом у грі, і нею таки справді багато хто мріяв у крайньому разі викупити собі волю...

Було від чого впасти у відчай (навіть батько, рідний батечко, якого вона звикла все життя слухатися і який завів її в цю Московію, десь подався до рідних країв і принишк там, не відповідаючи навіть на її розпачливі листи, у яких вона просила рятунку). І ось у цей час чорного відчаю і розпуки, коли і другий її чоловік наклав головою, а вона опинилася на чужині вагітною, хоч і в примарному статусі російської цариці, і з’явився він — молодий лицар, життєрадісний і вродливий козацький отаман, зі своїми відчайдушними козаками. Сам Господь послав його Марині, як захист і опору у цьому жорстокому світі. І як велику — спасибі Тобі, Отче наш, Батько наш Небесний, — велику любов! Послав, аби порятувати — в першу чергу порятувати! — і втішити бідну жінку; порятувати і втішити перед загибеллю, що вже тоді замаячила у неї за спиною.

А можливо, ще за далями, за холодними крижаними обріями, за безмежними і пустельними, забитими снігами рівнинами чужих країв...

«...Марині довелося остаточно розлучитися з мрією про московський трон. (Це після загибелі Лжедмитрія Другого. — В. Ч.) Правда, вона сподівалась, що син, який невдовзі з’явився і був названий Іваном Дмитрійовичем, дасть їй можливість все-таки залишитися царицею...» («100 великих аристократов». — Москва: «Вече», 2003).

Ось тут і з’явився він, отаман, красень-козак Іван Заруцький, і взяв її, вагітну на останньому місяці, під захист свого війська, яке в калузькій фортеці — як і взагалі у тих краях, — було чи не найгрізнішим військом професіоналів-вояків, а не зграєю грабіжників, яких тоді чимало рискало безмежними просторами Русі.

— Хто хоч пальцем зачепить її величність царицю російську Марину Юріївну, — сказав, граючись оголеною шаблею, — на її лезі спалахували блики неяркого зимового сонця, — той матиме справу з моєю шаблею і з моїми козаками, а вони у мене, самі знаєте, — нікому в броду не стоять і за правду та справедливість готові й життя віддати!

Марина, притримуючи руками великий живіт, дивилась на нього — маленька на високого — справді як на захисника, посланого їй Господом. Йому вона вірила. Тому файному козацькому отаману і лицарю вона повірила одразу: цей не зрадить, не підведе і справді за неї готовий головою накласти.

Та ще й гарний бісів козак! Навіть будучи вагітною і почуваючись кволо, вона відзначила про себе його вроду. Але подумала тоді не про себе: «Гарний молодик якійсь дістанеться! Ой гарний!..» Про те, що «якоюсь» буде вона, тоді й не подумала. Та й не до того було, як ледь стояла, відчуваючи, як нуртує у ній теж, можливо, козак, нуртує, намагаючись вирватися з її лона у світ цей білий. Не підозрюючи, що він хоч і білий, але такий жорстокий!..

«Гарний, гарний козак, — думала, позиркуючи на Заруцького. — І дістанеться ж якійсь... Най вона щасливою буде з ним!..»

Ще й місяць не минув після загибелі Дмитрія, як у Марини почалися передпологові перейми. Їх чекала, і все одно вони почалися несподівано. Але жіноцтво з почту цариці останній місяць перед пологами було напохваті.

У слов’ян вагітну жінку, як і велить звичай оберегових повір’їв, старанно оберігали від усіляких несподіванок, аби сприяти нормальному протіканню вагітності, щоби породілля, Боже борони, не зазнала, бува, якихось неприємностей, зайвих клопотів, не кажучи вже про