Читати книгу - "Марина — цариця московська"

тривоги від усього того, що нині ми величаємо стресами. Але як можна було вберег­ти од стресів молодицю «на сносях», у якої місяць тому так жорстоко було вбито чоловіка і батька її ще не народженої дитини, а сама вона, усіма покинута, потерпівши крах в усьо­му, на що сподівалася, замість того, аби царювати в Москві, опинилася в глухому, снігами загаченому місті чужої і явно ворожої до неї країни.

Але — хрестини та родини не ждуть години. Як і відповідного настрою та сприятливих обставин. Хоч для можної-ясновельможної, хоч для простолюдинки чи й холопки.

Народження дитини у слов’ян завжди було гарантом створення міцної сім’ї, адже за давнім звичаєвим правом, сім’я набирали чинності лише тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітна — нещастям. Хата з дітьми, казали, базар, без них — цвинтар.

Так баба-повитуха, дебела, із закачаними рукавами, завжди готова до дії, схожа на воєводу народного ополчення, розказувала Марині, аж прицмокуючи. (Вона чомусь прицмокувала чи не за кожним словом.) І водночас її втішала. («Що без чоловіка будеш народжувати — не переймайся. Спершу народи, а потім і нового мужа собі знайдеш. Ти ж не холопка якась — цариця. А цариця завсіди знайде собі чоловіка. — Додавала упевнено: — Бо який же не захоче біля цариці і собі цариком стати, га?»)

Заодно й застерігала породіллю, нагадуючи про різні табурації, що оберігали жінок «на сносях». Породіллі заборонялося споживати горілку (та Марина її майже не вживала), дивитися на змій (ба, ба, а де цих створінь нині загледиш? Хіба що двоногих, цих на Русі завжди було і є щедро), зу­стрічатися з каліками, сліпими та хворими, чи не тому до Марини пускали лише здорових, вдатних із себе й безперечно вродливих — породілля має дивитися лише на красу, «щоби дитина була красивою», казала повитуха.

А ще поменше показуватися «у своєму положенні» на людях. Чому? Та тому... Вважалося; чим менше людей знатиме про вагітність, тим легше пройдуть пологи.

Чим менше людей знатимуть про вагітність...

Тим, мовляв, краще. Бодай з морально-етичних міркувань, не кажучи вже про звичаї передпологових обрядів.

Гай-гай, якими ж бо наївними і чисто-цнотливими були наші предки! Ось переді мною номер газети, що виходить в Україні. Великими червоними літерами набраний заголовок:

«ІМ’ЯРЕК ДОЗВОЛИЛА СФОТОГРАФУВАТИ ЖИВОТИК».

«Популярна співачка (далі йде ім’я і прізвище такої собі естрадної співачки, котра на естраді під «фанеру» просто розкриває ротик) знаходиться вже на восьмому місяці вагітності. За кордоном нині модно знаменитим майбутнім мамочкам демонструвати публіці оголений животик у глянцевих журналах і отримувати за це гонорари. Переймають цю практику й наші глянці — зокрема сьогодні вийшов номер українського журналу, де опублікована ексклюзивна фотосесія «ім’ярек» з оголеним животиком під назвою «В очікуванні дива». Переговори про фотозйомку вагітної співачки з її менеджером велися практично три місяці, хоча суму, отриману за угоду, обидві сторони не розголошують. (На фотографії співачка з явним задоволенням демонструє свій «животик».) Також вона (співачка) розповіла, що її чоловік не буде присутнім при пологах, як це сьогодні модно...» — Гм-гм... Так, так, повідомляється, як про велике диво, що «чоловік не буде присутнім при пологах (а йому для чого там, пардон, треба бути присутнім? Аби витріщатися на се «діло»?), як це нині модно...

Як подумаєш, все нині модно. Навіть заглядати у ті природні щілини людини, куди наші цнотливі предки старалися не заглядати й іншим не радили те робити. Тож і не дивно буде, якщо яка-небудь «зірка» (а це звання нині отримати простіше простого, навіть сама співачка може себе так назвати — «зіркою»), займатиметься в ліжку, даруйте, сексом, і неодмінно під скрекіт кіно- і телекамер — за великий, звісно, гонорар. Бо все продається і все купується. Та Бог з ними — з такими продавцями і такими покупцями!

Коли у Марини Мнішек почалися пологи, жіноцтво заметушилося, забігало, щось там мудруючи, обставили породіллю різними оберегами: повідчиняли двері і всі замки, порозв’язували всі вузли — щоби дитина легше вийшла у цей світ, — ще й обкурювали Марину зіллям.

Породілля лише раз крикнула, як маля й з’явилося.

— Хлопчик, — радо сказала повитуха, підхоплюючи новонародженого. — Який синок опецькуватий та гарний! Пху, пху, пху, щоб не зурочити!

Пуповину, як і велить звичай, відітнула на сокирі (щоб новонароджений господарем був). Дівчинці відрізали на гребені — щоби була доброю пряхою.

Марина не могла повірити (пологів вона таки боялася).

— Уже... все?

— Все, все, — метушилися жінки, теж раді, що все так легко скінчилося, без клопотів і зайвої мороки. — Царевича народила, радуйся, царице!

Марина посміхнулася і...

І заснула. Спала довго, міцно і щасливо (уві сні посміхалася), а проснувшись свіжою та бадьорою, запитала:

— Як мій царевич?

— Вставай, вставай, матінко царице, твого царевича будемо до купелі нести. Вода дає силу малому і чистоту, оберігає його від злих духів.

У ночви з теплою водою клали свячене зілля. Якщо дівчатам у купіль додавали меду та молока (щоби гарними були), то хлопчикам неодмінно коріння дев’ясила — щоби сильними були. Або й сокиру клали — щоби вмів майструвати, як виросте.

— Але яка сокира, — хтось з жінок жахнувся, — яке майстрування, як цариця народила царевича для Русі. Він царствувати буде, а не майструвати.

Сміялися. Бо й справді — яка сокира. Царевич царствувати буде, а не сокирою махати... Марина посміхнулася, слухаючи своїх жінок, а тоді й стривожилась.

— Боже, — шепотіла, — пошли моєму синочку царство російське — царювати він має, а не сокирою махати!

Скупаного хлопчика обсушували біля печі — себто прилучали його до домашнього вогнища.

«О боги, — зітхала Марина, — хто скаже, де моє домашнє вогнище у цьому світі?..»

Требі було вже годувати немовля, а в Марини, як на гріх, пропало молоко, — та й де воно могло взятися після того, що вона пережила,