Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

несамовитий крик. Анна затремтіла; та її обличчя було спокійне.

— А якщо зателефонувати? — поспиталася вона.

— Зателефонувати?

— Так. До Прісекніци.

Мілан мовчки показав їй газету. «Згідно з телеграмою Німецької інформаційної агенції, датованою четвергом, німецьке населення Судетської области взяло під свій контроль всю охорону правопорядку в межах мовних кордонів».

— Це не може бути правдою, — сказала Анна. — Мені казали, що таке сталося лише в Еґері.

Мілан грюкнув кулаком по столі.

— Боже ж ти мій! І ще просити порятунку!

Він простягнув руки; вони були здоровецькі й жиляві, з темними плямами і близнами — поки не стався той нещасливий випадок, він був лісорубом. Він дивився на них, розчепіривши пальці. Потім сказав:

— Вони можуть заявитися. По двоє чи по троє. Вони тільки покепкують, кажу тобі.

— Та їх заявиться сотень із шість, — відказала Анна.

Мілан понурив голову, він почувався самотнім.

— Послухай! — вигукнула Анна.

Він прислухався: виразно було чути, як вони рушили вулицею. Він аж затремтів од шалу; в очах затьмарилося, під черепом прокинувся біль. Він підійшов до шафи, і йому перехопило подих.

— Що ти робиш? — поспиталася Анна.

Він схилився над шухлядою й тяжко дихав. Не кажучи і слова, він зігнувся ще дужче і вилаявся.

— Не треба, — сказала вона.

— Що?

— Не треба. Дай-но його мені.

Він обернувся; Анна підводилася, спираючись на стільця, вигляд у неї був, як у праведниці. Він подумав про її живіт, потім простягнув їй револьвер.

— Гаразд, — сказав він. — Зателефоную до Прісекніци.

Він спустився на перший поверх, до шкільної зали, повідчиняв вікна, потім підняв телефонну слухавку.

— Дайте мені Прісекніцу, управління поліції. Гало?

Його праве вухо чуло сухий уривчастий тріск. А ліве наслухало їх. Одетта збентежено усміхнулася. «Я ніколи й не знала до ладу, де вона, та Чехословаччина», — сказала вона, занурюючи пальці в пісок. За мить у слухавці клацнуло.

— Na?[1] — поспиталися на тому боці.

Мілан подумав: «Я прошу допомоги!» Він щосили стиснув слухавку.

— Це Правніц, — сказав він, — говорить місцевий учитель. Нас два десятки, всі чехи, ще є троє німецьких демократів, які ховаються в льоху, решта у Гейнлені — їх оточили п'ятдесят зарізяк із Корпусу добровольців, які перейшли кордон учора ввечері. З ними й мер.

Запала тиша.

— Bitte! Deutsch sprechen,[2] — нахабно кинув голос.

— Schweinkopf![3] — вигукнув Мілан.

Він повісив слухавку і, тяжко накульгуючи, подався нагору. Нога таки боліла. Він зайшов до кімнати й сів.

— Вони там, — озвався він.

Анна підійшла до нього й поклала йому долоні на плечі.

— Любий ти мій, — мовила вона.

— Мерзотники! — сказав Мілан. — Вони все зрозуміли, вони глузували з нас на тому кінці дроту.

Він поставив її поміж своїми колінами. Її величезний живіт доторкався до його черева.

— Тепер ми вже геть самі, — сказав він.

— Не можу в це повірити.

Він помалу підняв голову й глянув на неї знизу вгору; за своєю натурою вона була поважна й тверда, проте, як і всім жінкам, їй потрібен був хтось, кому б вона довіряла.

— Ось вони! — мовила Анна.

Голоси, здається, наближалися; напевне, вони вже йшли колоною по центральній вулиці. Здаля радісний галас юрми скидався на крик жаху і відчаю.

— Двері забарикадовані?

— Авжеж, — відказав Мілан. — Та вони можуть вдертися через вікна або ж обійти будинок і зайти через сад.

— Якщо вони піднімуться… — мовила Анна.

— Не бійся. Нехай собі трощать усе, що під руку попаде, я й пальцем не поворухну.

Він відчув на своїй щоці поцілунок її теплих вуст.

— Любий ти мій… Знаю, знаю, ти зробиш це для мене.

— Не для тебе. Ти — це я. Для дитини.

Вони здригнулися; внизу подзвонили.

— Не підходь до вікна! — вигукнула Анна.

Він підвівся й підійшов до вікна. Єґершмітти повідчиняли всі віконниці; над дверима висів гітлерівський прапор. Вихилившись із вікна, він угледів тендітну постать.

— Зараз, — гукнув він.

І рушив до дверей.

— Це Маріка, — сказав він.

Він спустився східцями й відімкнув двері. Галас, вибухи петард, музика, що лунає в кожному домі, — це був справжнісінький празник. Він окинув оком порожню вулицю, й серце його болісно стиснулося.

— А ти чого прийшла сюди? — поспитався він. — Сьогодні уроків немає.

— Мене прислала матуся, — сказала Маріка. Вона тримала в руці кошичок, де були яблука й канапки з марґарином.

— Твоя мати з глузду з'їхала, зараз же повертайся додому.

— Вона сказала, що ви мені не відмовите.

Дівчина простягла йому згорнуту вчетверо цидулку. Він розгорнув її і прочитав: «Батько з Ґеорґом геть подуріли. Прошу вас, заховайте в себе Маріку до вечора».

— А що з твоїм батьком? — поспитав Мілан.

— Вони з Ґеорґом засіли за дверми. У них сокири й рушниці. — І з якоюсь поважністю докинула: — Матуся витурила мене надвір, вона сказала, що у вас мені буде краще, бо ви розсудливий чоловік.

— Авжеж, — сказав Мілан. — Авжеж, розсудливий я. Що ж, ходімо.

Сімнадцята тридцять у Берліні, вісімнадцята тридцять у Парижі. Невеличке розгублення на північ від Шотландії. На сходах Ґранд-Отелю з'явився пан фон Дорнберґ, його оточили газетярі, й П'єриль запитав: «Він вийде?» В лівій руці пан фон Дорнберґ тримав якийсь документ; він підняв ліву руку і сказав: «Ще не вирішено, чи зустрінеться пан Чемберлен сьогодні увечері з фюрером».

— Це тут, — мовила Зезета. — Тут я продавала квіти, з маленького зеленого візка.

— Гарно ти влаштувалася, — сказав Моріс.

Він слухняно розглядав хідник і бруківку, адже вони прийшли подивитися на цю місцину, про яку вона стільки розповідала. Та воно йому нічого не говорило. Зезета випустила його руку, вона реготалася, реготалася сама, безгучно, дивлячись на автомобілі, що проїжджали вулицею. Моріс запитав:

— А стілець у тебе був?

— Ще б пак, складаний, — відказала Зезет.

— Певне, втішного в цьому було небагато.

— Навесні було добре, — мовила Зезета.

Вона говорила тихо й не обертаючись, неначе у кімнаті, де лежить хворий; з якогось моменту вона почала манірно вихитувати плечима і спиною, вигляд у неї був неприродний. Моріс умирав од нудьги; перед вітриною стояло десятків зо два роззяв, він підійшов до них і почав дивитися понад їхніми головами. Зезета, поринувши у спогади, стовбичила на краю хідника; нарешті вона підійшла і взяла його за руку. На гранчатій шкляній підставці стояли два човники з червоного сап'яну, а довкруг пінилося щось рожеве, на взір ніби пухівка для пудри. Моріс зареготався.

— Тобі смішно? — прошепотіла Зезета.

— Та черевички кумедні, — регочучи, відказав Моріс.

Дві чи три голови обернулися в їхній бік. «Цить», — прошепотіла Зезета і потягла його геть.

— А це з якого дива? — поспитався Моріс. — Ми ж