Читати книгу - "Таємниця катакомб"

в прадавні часи, але в Римі вона прижилася приблизно 1900 років тому. Християни та іудеї отримали дозвіл від римської влади облаштовувати підземні усипальні. Більшість римських катакомб були побудовані християнами. Римляни зазвичай піддавали покійників кремації, тобто спалюванню. Однак християнам сама думка про спалювання тіл видавалася осоружною. Вони вірили у воскресіння з мертвих після другого пришестя Христа. Тому традиція поховань у катакомбах швидко прижилася у християнському середовищі Рима. Багатії могли дозволити собі класти померлих у саркофаги (камінні труни). Решта людей вкладали тіла просто у видовбані у стінах ніші. Були серед них мученики — християни, убиті за віру, але здебільшого в катакомбах ховали померлих природною смертю римлян.

380 року християнство утвердилося у Римі як державна релігія. Тоді покійників почали ховати на цвинтарях. Нині катакомби стали популярною туристичною атракцією.

— Молодий чоловіче, — звернувся Умберто англійською. — Знайомство з катакомбами запам’ятається тобі на все життя.

Роберт побував уже в багатьох археологічних експедиціях. Жодна з них не вразила його якось по-особливому. Та цього разу все було інакше. Карта в скриньці, яку мама знайшла в Бурґюнні, привела, як виявилося, до невідомих досі римських катакомб. А в Римі невідомі катакомби — справжня сенсація.

Завдяки знайденій карті Робертовій мамі виявили велику честь — їй дозволили взяти участь у розкопках. І Робертові — теж. Мама пообіцяла, що так буде. О, як він зрадів! Роберт марив наяву, як знайде якийсь надзвичайний артефакт і приголомшить своєю знахідкою усіх археологів.

Умовою звільнення від шкільних занять мало стати написання твору за однією із заданих тем. Про Рим. Катакомби. Раннє християнство. Про все, чого він навчився. Укладання маленького словничка термінів. Факти, зібрані Робертом. Факти про ієрогліфи та руни. Факти про катакомби. Факти про все, що треба знати, щоб стати найкращим у світі археологом.

ФАКТИ ПРО РИМ

Рим — столиця Італії. Його ще називають вічним містом. Як на мене, має воно не надто вічний вигляд. Усе старе. Стародавнє. А ще тут неймовірно спекотно! Руїни. Водограї. Сходи. Катакомби. Шалений рух на вулицях. Ресторани. Крамниці. У прадавні часи Рим був осередком влади Римської імперії. Нинішній Рим — популярне туристичне місто, насамперед завдяки Колізею, на арені якого відбувалися гладіаторські бої; руїнам Римського Форуму; Капітолійському пагорбу, де відбувалися засідання сенату Римської республіки; розкішним Іспанським сходам та водограєві Треві. І катакомбам, звісно. Ватикан — штаб-квартира католицької церкви — розташований у самому центрі Рима. Ватикан — найменша в світі держава.

«Катакомби, — написав Роберт перед від’їздом, — це підземний лабіринт, призначений для поховань».

Щоправда, Робертові видавалося дивним, як щось таке старе й чудне, як двотисячолітнє масове поховання, може стати сенсаційною темою в усіх газетах та теленовинах земної кулі. Людей неймовірно заворожували катакомби. І ось Роберт став членом команди, яка їх досліджуватиме. Разом з мамою та найвідомішими археологами світу він відкриватиме таємниці стародавньої усипальні.

Роберт вже не міг дочекатися тієї миті.

II

Умберто спорядив Роберта і його маму шоломами та жовтими світловідбивальними жилетами з написом ARCHEOLOGO. Археолог. Від гордості Роберт сяяв усмішкою від вуха до вуха.

— Готові? — запитав Умберто.

Мама й Роберт енергійно закивали головами.

Умберто повів їх під накриття над входом. Стрімкі, змайстровані зі свіжих дощок сходи вели вглиб, під землю.

— Катакомби є по всьому світу, — розповідав Умберто, спускаючись донизу. — Але найвідоміші з них — римські.

«Та я це знаю», — подумав Роберт. Але з увічливості зацікавлено прислухався і кивав.

Нижня сходинка була трохи високою. Роберт зістрибнув на земляну долівку. І роззирнувся на всі боки.

Йому перехопило подих.

III

Роберт мимоволі затулив рота долонею. Глянув праворуч. Тоді — ліворуч. Темні коридори й сире, сперте повітря змусили його здригнутися. Він ніби впізнавав… Ніби… так, ніби він вже бував тут раніше. У підземеллі. Але ж це не так. Він уперше опинився у Римі.

На щастя, ні Умберто, ні мама не помітили його реакції.

— Більшість із сорока катакомб Рима відчинені для відвідувачів, — розповідав Умберто. — Один лабіринт тягнеться аж на п’ятнадцять кілометрів. В іншому знайдено понад тисячу скелетів. Деякі мають три-чотири поверхи й сягають двадцяти метрів у глибину.

Роберт не знав, що й казати. Він почувався… дивно.

— Щось не так? — стурбувалася мама.

Хлопець заперечно похитав головою.

— Направду?

— Направду!

Коли вони увійшли в тунель, у ніс їм вдарив особливий запах. Темні коридори освітлювали лампи, які звисали зі стелі й чіплялися до стін. Деякі стояли на штативах. Жарівки дзижчали й гуділи.

Повсюди лежали скелети. Кістки. Черепи. Деякі — прикриті зітлілим шматтям.

Сміючись і бурхливо жестикулюючи, Умберто повів їх на екскурсію численними ходами та підземними кімнатами. Пояснив, як археологи планують організувати розкопки і що саме шукатимуть, що сподіваються знайти. Роберт трохи відстав. Дивне відчуття почало помалу відпускати. Він ішов сам по собі, розглядаючись навколо. Голос Умберто гудів десь наче здалеку.

В одній стінній ніші Роберт розгледів висічений у камінній стіні символ, частково схований за глиняним горщиком. Ціле щастя, що він взагалі помітив той знак.

Робертові мов морозом сипонуло поза шкіру. Символ видався дуже знайомим! Хлопець спробував згадати, де він вже міг таке бачити. Ось тільки роздивитися його на стіні було важко. Заважав горщик. Чи можна його відсунути? Ні, нічого не можна переставляти. Роберт знав правила археології. Рухати предмети на розкопках — це те ж саме, що торкатися речей на місці злочину, скажімо, убивства.

Тієї миті Роберта гукнула мама. Вони з Умберто саме звернули за вигин коридору.

— Мамо, ходи сюди! Поглянь! — гукнув Роберт.

— Не зараз!

— Але ж, мамо…

— Не відставай!

— Але…

— Роберте! Кому я кажу!..

Мамин тон не спонукав до подальшої дискусії. Робертові довелося наздоганяти їх бігцем.

— Мамо…

— Цить!

— Ну мамо…

— Не заважай Умберто!

Умберто співучим голосом вів оповідь про катакомби.

— Ніхто не знає, яка довжина чи глибина саме цього лабіринту. Лише одне це робить його неймовірно цікавим для нас. Ми зовсім не відаємо, скільки мертвих тут упокоїлося, але мова, без сумніву, йде про тисячі…

Тисячі мертвих.

«Неймовірно», — подумав Роберт.

IV

Тунель перегороджувала дощана стіна.

— Далі ані руш! — застеріг Умберто. — Перш ніж просуватися далі вглиб, мусимо укріпити лази. Ґрунтові маси за тією дощаною стіною дуже нестабільні. Насамперед треба встановити підпірки й балки. Наскільки нам відомо, у тому напрямку немає виходу на поверхню.

Назад вони повернулися іншим, коротшим, шляхом. Катакомби виявилися справжнім лабіринтом. Добре, що Умберто знав їх, як свої п’ять пальців.

Після прогулянки підземеллям вони видряпалися хиткими дерев’яними східцями нагору. До надвечірнього сонця, світла, майже