Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

статевого акту, дати чоловіку закінчити, випрацювати себе, самій не доходячи до вершини утіхи, а потім можна було продовжувати й насолодитися своїм оргазмом і своєю вершиною, в той час як чоловік залишався просто знаряддям.

Обидві сестри здобули любовний досвід ще до того, як почалася війна і довелося поспішити додому. По-справжньому вони закохувалися в молодого чоловіка тільки тоді, коли ставали дуже близькими словесно, тобто коли глибоко зацікавлювалися, розмовляючи одне з одним. Дивовижний, глибокий, неймовірний трепет полягав у тому, щоб пристрасно розмовляти із справді розумним молодим чоловіком, починаючи заново цю розмову день за днем протягом місяців до тієї години… Цього вони ніколи не могли збагнути, доки це траплялося! Райська обіцянка — ти матимеш чоловіка, з яким можна поговорити! — ніколи не вимовлялася. Вона виконувалася ще до того, доки можна було збагнути, що то за обіцянка.

І якщо після збудливої близькості цих живих і просвітлюючих душу дискусій секс виявлявся більш-менш неминучим, значить, так тому й бути. Він відзначав кінець глави. Це так само по-своєму бентежило: дивний вібруючий трепет всередині тіла, фінальний спазм самоствердження, хвилюючий, немов останнє слово, і дуже схожий на рядок зірочок, якими відмічають кінець абзацу чи паузу в музичній темі.

Коли в 1913 році дівчата приїхали додому на літні канікули — Гілді тоді виповнилося двадцять, а Коні — вісімнадцять років, — їхній батько зразу помітив, що вони мають любовний досвід.

Як кажуть: «L’amour avait passé par là»[2]. Та він сам був досвідченою людиною і дав життю йти своїм шляхом. Що ж до матері, нервовохворої в останні місяці життя, вона хотіла тільки одного — щоб її дівчатка були «вільними» й «реалізували себе». Сама вона так і не змогла стати собою — їй це було заборонено. Бог його знає, чому, адже вона мала власні прибутки і власний ритм життя. Вона звинувачувала свого чоловіка. Та насправді це було якесь давнє враження, якого вона не змогла позбутися, ніби на її розум чи душу хтось тисне. До сера Малколма, який дозволив своїй знервованій дружині правити домом на власний розсуд, а сам жив своїм життям, воно не мало жодного відношення.

Отже, дівчата були «вільними» й повернулися до Дрездена, до своєї музики, університету і своїх хлопців. Кожна любила свого хлопця, і відповідні хлопці в свою чергу любили їх з усією пристрасністю розумового захоплення. Усі ті чудові речі, що їх хлопці думали, висловлювали й писали, вони думали, висловлювали й писали для своїх молодих подруг. Хлопець Коні займався музикою. Гілдин — технічними науками. Але жили вони заради своїх дівчат. Тобто у своїх думках і розумових захопленнях. У дечому іншому їм трохи відмовляли, та вони про це не знали.

Їм також, очевидно, відкрилося, що вони пізнали любов, тобто фізичний досвід. Дивно, як легко, але безпомилково він змінює тіло жінки й чоловіка — жінка розцвітає, округлюється, згладжується юнацька незграбність тіла, а вираз обличчя стає схвильованим або переможним, чоловік — спокійнішає, занурюється в себе, самі обриси його плечей і сідниць менш напористі, стриманіші.

Що ж до справжнього тілесного сексуального збудження, сестри мало не скорилися дивній чоловічій силі. Та швидко оговталися, вирішили вважати сексуальне збудження просто ще одним відчуттям і залишилися вільними. Водночас чоловіки, вдячні жінкам за свій сексуальний досвід, віддали їм свої душі. По тому вони виглядали так, ніби втратили шилінґ, а знайшли шестипенсову монету. Хлопець Коні трохи надувався, хлопець Гілди — глузував. Але такі чоловіки! Невдячні й завжди невдоволені. Якщо з ними не спиш, вони тебе за це ненавидять, якщо спиш — тоді ненавидять за щось інше. Або зовсім безпричинно, просто як неслухняні діти, невдоволені тим, що одержують, хоч би що їм давала жінка.

Однак почалася війна, Гілда й Коні знову кинулися додому, хоч і були там у травні на материному похороні. До Різдва 1914 року обидва їхні німецькі хлопці загинули, дівчата їх оплакали, адже кохали своїх молодиків пристрасно, та в глибині вже про них забули. Більше вони не існували.

Обидві сестри жили в батьковому, точніше в материному Кенсінґтонському домі, і водилися з товариством молодих людей з Кембриджа, які виступали за «свободу», за фланелеві штани і фланелеві сорочки, розстібнуті коло шиї, за доброзвичайну емоційну анархію, за голос, схожий на шепіт чи бурмотіння, і за суперчуттєву манеру поведінки. Однак Гілда несподівано вийшла заміж за чоловіка, на десять років старшого за неї, поважного члена цього кембриджського товариства, людину з солідною сумою грошей і зручною сімейною роботою в уряді, крім того, автора філософських есе. Вона поселилася з ним у невеличкому будинку у Вестмінстері і ввійшла в добре товариство людей з уряду, не вищого товариства, а таких, які вже стали чи мають стати істинною розумовою силою нації. Це люди, які знають, про що говорять, чи говорять так, ніби знають це.

Коні виконувала якусь роботу, пов'язану з війною, і спілкувалася з безкомпромісними кембриджськими діячами у фланелевих штанах, які відтак легко все висміювали, її «другом» став Кліфорд Чатерлей, юнак двадцяти двох років, який поспішив додому з Бона, де вивчав технологію вуглевидобування. До того він провів два роки в Кембриджі. Тепер він став першим лейтенантом престижного полку, отже, вдягнувши військову форму, міг висміювати все на світі ще елеґантніше.

Кліфорд Чатерлей належав до вищого за Коні класу. Коні походила з заможної інтеліґенції, він був аристократією. Не найвищого ґатунку, але все ж аристократією. Його батько мав титул баронета, а мати доводилася дочкою віконтові.

Та Кліфорд, хоч і вихованіший та більш «світський» за Коні, був по-своєму значно провінційнішим і боязкішим. Він почувався у своїй тарілці серед вузького кола «великого світу», тобто серед земельної аристократії, проте соромився й нервувався в тому іншому великому світі, що складався з полчищ людей середнього й нижчого класу та іноземців. Якщо по правді, його трохи лякали люди з середнього й нижчого класу та іноземці, що належали не до його класу. Незважаючи на захист привілеїв, його паралізувала думка про власну беззахисність. Як не дивно, це феномен наших днів.

Тому особлива, м'яка впевненість такої дівчини, як Констанс Рейд, його зачарувала. У зовнішньому світі хаосу вона почувалася значно краще за нього.

Однак і він був бунтарем, бунтуючи навіть проти свого класу. Чи, мабуть, бунтар сильно сказано, занадто сильно. Його просто захопила загальна, популярна огида молодих до всього звичного і до всякого роду реальної влади. Батьки здавалися смішними, власний впертюх-батько особливо. Й уряди були смішними, і понад усе власний, що керувався принципом «поживемо-побачимо». І війська