Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

були смішними, разом із старими шкарбанами-генералами й особливо з червонощоким Кітченером. Навіть війна була смішною, хоча без жартів знищила купу народу.

По суті, все було трохи сміховинним чи дуже смішним: майже все, що мало стосунок до влади, чи то в армії, чи то в уряді, чи в університетах, здавалося певною мірою смішним. Відтак правлячі класи, які виявляли претензії на управління, так само були смішними. Сер Джефрі, батько Кліфорда, був надзвичайно смішний, вирубуючи свої дерева й видираючи людей з своїх копалень, щоб випхати усіх їх на війну, а сам при цьому залишався таким безтурботним і патріотичним: і при цьому витрачав на свою державу більше грошей, ніж сам мав.

Коли міс Чатерлей — Ема — приїхала з центральних графств у Лондон щось там робити в госпіталі, вона по-своєму спокійно глузувала над сером Джефрі і його свідомим патріотизмом. Герберт, старший син і спадкоємець, відверто сміявся, хоча саме його дерева рубали для окопних кріплень. А Кліфорд тільки ніяково усміхався. Це правда, усе сміховинне. Але коли діло доходило до тебе і ти сам також ставав смішним?.. Принаймні люди іншого класу, такі, як Коні, хоч до чогось ставилися щиро. Вони у щось вірили.

Вони щиро вболівали за рядових, за небезпеку потрапити до війська й за те, що дітям бракує цукру й цукерок. Звичайно, в усіх цих питаннях до сміху винною виявлялася влада. Та Кліфорд не міг узяти це близько до серця. Для нього влада була сміховинна ab ovo[3], а не через цукерки чи рядових.

І влада відчувала, що вона смішна, й поводилася в досить смішний спосіб, і якийсь час усе це нагадувало чаювання в божевільного капелюшника[4]. Доки події розгорталися таким чином, з'явився Лойд Джордж, який мав урятувати становище. Його поява перевершила навіть смішне, й зухвалі молодики більше вже не сміялися.

У 1916 Герберт Чатерлей загинув, а Кліфорд став спадкоємцем. Навіть це його перелякало. У ньому настільки вкорінилося почуття власної ваги як сина сера Джефрі і нащадка Реґбі, що він уже не міг його позбутися. Однак він знав, що й це в очах широкого клекотливого світу видається смішним. Тепер він був спадкоємцем і відповідав за Реґбі. Хіба не жахливо? Водночас і чудово, і, мабуть, цілком абсурдно?

Сер Джефрі жодного абсурду не бачив. Він був блідий, напружений і занурений у себе і вперто намірявся врятувати свою країну і власне становище, хоч хто б нею правив — Лойд Джордж чи хто інший. Він був такий далекий, такий відрізаний від тієї Англії, що була справжньою Англією, такий тугодум, що навіть склав собі високу оцінку Гораціо Ботомлі[5]. Сер Джордж стояв за Англію і Лойда Джорджа, як його предки стояли за Англію й святого Джорджа, так і не відчуваючи жодної різниці. Отже, сер Джефрі валив ліс і стояв за Лойда Джорджа й Англію, Англію Лойда Джорджа.

Крім того, він хотів, щоб Кліфорд одружився і забезпечив спадкоємця. Кліфорд відчував, що його батько безнадійно анахронічний. Та чи був він хоч на йоту кращий, окрім як у дражливому відчутті загальної сміховинності й особливої сміховинності власного становища? Тож хоч-не-хоч він прийняв баронетство й Реґбі з граничною серйозністю.

Радісне збудження вмерло разом з війною. Надто багато смерті й жаху. Чоловік потребує підтримки й комфорту. Чоловік потребує якоря у безпечному світі. Чоловік потребує дружини.

Два брати й сестра Чатерлеї жили навдивовиж ізольовано, попри всі зв'язки замкнувшись у Реґбі. Почуття ізоляції загострювало сімейну єдність, слабкість власного становища, почуття беззахисності незалежно або попри всі титули й землі. Вони були відрізаними від індустріальної частини центральних графств, де проминало їхнє життя. І вони були відрізаними від власного класу самітницьким, впертим, потайним характером сера Джефрі, їхнього батька, над яким вони сміялися й водночас відчували до нього таку ніжність.

Усі троє заявили, що завжди житимуть разом. Але тепер Герберт був мертвий, а сер Джефрі хотів, щоб Кліфорд одружився. Сер Джефрі лиш натякнув про це, він говорив дуже мало. Та Кліфорд не міг опиратися його мовчазній, впертій наполегливості: все має бути саме так, як він хоче!

Але Ема сказала «ні»! Вона була на десять років старшою за Кліфорда й відчувала, що його одруження означатиме дезертирство й зраду тих принципів, за які виступало молодше покоління сім’ї.

Незважаючи на це, Кліфорд одружився з Коні й провів з нею медовий місяць. Був жахливий 1917 рік, і вони були близькі, немов люди, що опинилися разом на тонучому кораблі. До одруження він був цнотливцем, і секс для нього важив небагато. І попри це він і вона стали дуже близькими. Від цієї близькості Коні отримувала деяку радість, вищу за сам секс або чоловіче «задоволення». Кліфорд ніяк не отримав того власного «задоволення», яке відчувало так багато чоловіків. Ні, їхня близькість була глибшою, інтимнішою. А секс був просто випадковістю, або додатком, якимось застарілим органічним процесом, який попри свою недоладність продовжував існувати, хоч і без цілковитої необхідності. При цьому Коні справді хотіла дітей, хоча б для підсилення свого становища проти своячки Еми.

Та на початку 1918 року пошматованого Кліфорда привезли додому, а дитини не було. І сер Джефрі помер з горя.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Коні з Кліфордом приїхали додому у Реґбі восени 1920-го. Міс Чатерлей, досі обурена зрадою брата, виїхала звідти й проживала в Лондоні у невеличкій квартирі.

Реґбі являв собою довгий невисокий дім з коричневої цегли; його почали будувати в середині вісімнадцятого століття і добудовували стільки разів, що він нагадував кролятню і втратив усякий вигляд. Він стояв на підвищенні у красивому старовинному дубовому парку, та, на жаль, неподалік виднілася труба Тевершелської копальні з хмарами пари й диму над нею, трохи далі від горба у вогкому тумані проступали поодинокі обдерті будиночки селища Тевершел. Воно починалося за самими воротами парку і безнадійно огидне тяглося довгу, бридку милю — будинки, рядки жалюгідних, маленьких, вкритих сажею цегляних будинків з чорними шиферними дахами, гострими кутами й зловісною, порожньою нудьгою.

Коні звикла до Кенсінґтона, чи шотландських пагорбів, чи долин Сасекса — то була її Англія. Зі стоїцизмом юності вона з першого ж погляду прийняла абсолютну бездушну огидність центральних графств з їхнім вугіллям та залізом і залишила все, як є — неймовірне й не варте роздумів. З досить гнітючих кімнат Реґбі вона чула торохтіння вагонеток у копальні, пихкання піднімальної машини, гуркіт вантажних візків і різкий короткий свист вугільних локомотивів. Тевершелський вугільний кар'єр горів,