Читати книгу - "Діти Праліса"

могутнього дерева й торкнулася кори. Щось до болю знайоме було в шелесті його листя…

«…Леле, маленька…»

Дівчина зазирнула в дупло. Всередині було кубельце з моху й запашних трав…

«…Спи, дитятко…»

Пташка відчула, як мимоволі зронила сльозу.

«…Що це, мамо?..»

— Чого це ти, Пташко? — гукнула її баба Одарка.

Пташка труснула головою, немов відганяючи якісь тривожні думки, і витерла обличчя.

— А й сама не знаю, бабусю! — посміхнулася вона і швидко повернулася на стежку. — Мара якась! Далеко ще?

Баба вказала рукою.

— Та прийшли майже! Де річка звертає, там і живемо.

— А як село ваше зветься?

Стара посміхнулась.

— Село? Та то й не село… Так, верболози… Березова-Рудка зветься.

Невдовзі річка взяла круто вправо, і з’явилися ті «верболози». Пташка зупинилася, від подиву широко розплющивши очі. А дивуватися було чому. Високий берег річки був як на долоні. По ньому хаотично розкидані дивні «хати». Власне, це і справді були верболози.

Товсті і водночас гнучкі верби росли колами, утворюючи стіни «хат». Вони зрослися між собою і міцно сплелися вгорі, лише подекуди виднілися дивні віконця, а також дверні пройми, які закривалися зв’язаними з очерету дверима. Над «дахами», що за них слугували верхівки верб, трохи вбік відходили кам’яні димарі.

Пташка перевела здивований погляд на жінку.

— Це справжнє диво! Хто ви? Ви люди?

Жінка знову посміхнулася.

— У більшості — так. Згодом побачиш сама. Але нічого не бійся.

— А я і не боюся, — усміхнувшись, відповіла Пташка і попрямувала до дивних «хат».

А звідти почали виходити люди і з цікавістю розглядати дівчину. Були тут як зовсім старі, так і діти, і всі були в таких же білих одежах, як і баба Одарка. Загалом їх було десь із півсотні. До Пташки підійшли двоє: старенький сивий дідок і молодий русявий стрункий юнак.

— Познайомтеся, — сказала баба Одарка, вказавши на дівчину. — Це Пташка. А це мій дід Липень і онук Первосвіт.

Хлопець привітно всміхнувся дівчині, а дід здивовано крекнув.

— Добридень, — привіталася Пташка, вклонилася, і присутні закивали їй у відповідь головами.

— Одарко, звідки ця дівчина? — спитав нарешті дід.

— Знайшла в діброві біля Переводу. Каже, лягла спати десь під Черкасами, а прокинулася в нас…

— Дивина, та й годі! — почухавши потилицю, сказав дід.

— Яке гарне в тебе ім’я! — заговорив і юнак. — Хто так назвав тебе? Батько чи мати?

Пташка задумалась.

— Мабуть, батько… Його звати Мефодій, він… знахар…

Раптом з-за плеча діда визирнула баньката і волохата пика. Пташка сплеснула у долоні.

— Водяник!

Нечисть підійшла до дівчини і посміхнулася. Пташка зауважила, що і зростом, і статурою він був як дві краплі схожий на її давнього знайомого водяника Никодима.

— А як ти здогадалася, дівчино? — здивувався водяник.

— Та я вашого брата за версту чую, і один мій добрий знайомий Никодим — теж водяник!

— Микита, — вклонився водяник. — А не того, часом, Никодима, що на Січі обтирався?

Пташка здивовано звела брови.

— Атож! Того! А звідки ви це знаєте?

Водяник усміхнувся.

— Та світ чутками повниться. І якщо то той самий Никодим, тоді знахар Мефодій…

Водяник раптом затнувся.

— Як він може бути твоїм батьком?

Пташка розгубилася, легкий рум’янець вкрив її щоки, але, якусь мить подумавши, гаряче сказала:

— А от і може! Названим…

— А-а-а, — протягнув Микита, — тоді зрозуміло!

— Чого причепився до дитини!? — раптом гримнув на нього дід Липень. — Хіба в дідька лисого не байдуже, хто її батько?

Але водяник лише знизав плечима, мовляв, їй видніше.

— Він упир, — спокійно пояснила Пташка.

— Знахар — і упир? — здивувався дід.

— Так.

— Удень ходить?

— Так.

— Отже, опир, а не упир. А то ж різні речі! — тицьнув дід вказівним пальцем угору і тут-таки скинувся на оточуючих. — А ви чого позбиралися?! Дитини ніколи не бачили? Он як зашарілася!