Читати книгу - "Страта"

зсунула брови. Помовчала, розглядаючи чистий аркуш; підвела погляд. Усі присутні чомусь втупилися в неї — тільки професор, ухопившись за грудину, дивився у вікно. Напевно сподівався, що пейзаж за вікном здатен його якось заспокоїти.

— Ось кому я заздрю, — з іронічною ноткою протягла Карателька. — Це, панове, у нас нерви. Все це лише нас стосується. А у пані Хміль — зовсім інші інтереси. І якщо якогось прикметного дня весь наш інститут згорить к бісу — наша мрійниця може цього навіть і не помітити...

Ірена уявила собі язики полум’я над адміністративним корпусом. Облогова вежа на клумбі, таран збиває гарпій біля входу, закіптюжені рятувальники, що падають під безжальним канчуком пані Карательки...

— Панове, — огрядна жінка-доцент постукала по циферблату ручного годинника. — Може, час закруглятися?..

А коли члени кафедри, полегшено зітхнувши, хутко висипали в коридор, Ірені спала на думку колюча і дотепна відповідь.

* * *

— Ірено, ви мене підкинете? — запитав професор східної літератури. Він жив на околиці університетського містечка і зазвичай напрошувався до Ірени в попутники.

— Ох, як я ненавиджу стервозних жінок, Ірено! О, як я їх ненавиджу... Моя перша дружина була з таких... Знаєте пісеньку: «відкіля беруться стерви — із гарнесеньких дівчат»?.. Але тим приємніше бачити поруч жінку, яка... обережно, автобус!!

У професора була кепська звичка — він повсякчас підказував Ірені, як вести машину. Шпарко сіпався на сидінні та злякано попереджав про неминучу ймовірну небезпеку.

Автобуси вивернули з-за рогу — їх було три. Біля воріт гуртожитку їх чекало юрмисько: купою звалені впоперек тротуару рюкзаки перегороджували дорогу пішоходам, а збуджені студенти галасливо і привітно махали барвистими спортивними шапочками.

— У молоді канікули... — заздрісно зітхнув професор.

Ірена пригальмувала.

Прогуляти лекцію пані Хміль — то було серед студентів звичайним ділом, зате і радість, із якою зазвичай вітали Ірену, була абсолютно щирою. Вибравшись із машини, вона відразу ж опинилася в колі хлопців, котрі, відтіснивши дівчат на задній план, жартівливо змагалися за право поцілувати Іренину руку.

— Вітаємо! Вітаємо!

— Пані Ірено, їдьмо з нами!

— Пані Хміль, дозвольте привітати...

Вона, звичайно ж, не встигала відповісти всім одразу — роздавала кивки та усмішки. Збудження потроху спало, кільце хлопців навколо Ірени порідшало, і через кілька хвилин вона залишилася в товаристві двох давніх шанувальників (імен вона, на свою прикрість, ніяк не могла згадати).

— Пані Хміль, — нерішуче втрутився високий худий юнак в окулярах. — А можна ваш автограф?.. Я спеціально за журналом ганявся... Отим, де ваша повість...

Вона зніяковіла, як завжди, коли студенти згадували її публікації. Кивнула.

— А чи скоро вийде книжка?.. Скажіть, будь ласка, пані Хміль... — студент зам’явся. — Чому у вас завжди все так сумно закінчується?

— Та невже? — вона всміхнулася, приховуючи збентеження. — Герой загинув — звичайно, шкода, але ж він знав, на що йде...

Хлопець почервонів:

— Річ не в тім... Погано, що його дівчина вийшла заміж за барона. Кепсько, що... ну, загалом, це...

— Ви свідомо... м-м-м... деформували образ романтичної легенди? — втрутився інший, широкоплечий і міцний, але з дитячим кругловидим обличчям.

— Абсолютно свідомо, — вона подивилася кругловидому в вічі, але він не збентежився під цим поглядом, по-дорослому стиснувши губи:

— Отже, це... руйнування романтики, заземленість... Може, це суто творчий підхід?

Вона замислилася.

Молодь товпилася навколо автобусів, двох студентів хтось уже смикав за рукав, їх гукнули; в її авто нетерпляче вовтузився професор.

— Ми поговоримо про це... в майбутньому триместрі, — вона кивнула і сіла за кермо. — Вдалих канікул...

— І вам нехай щастить, пані Хміль!.. Пишіть іще!..

— Наївні хлопчаки, — сказав професор, коли автобуси зникли з очей. — Одружаться, тоді кожного ухопить стерва — і стануть вони, як усі... Але ж, панно Ірено!. Коли я розкриваю книжку — я хочу відпочити, хочу релаксу... А стерв і в житті достобіса...

— Не треба було з нею зв’язуватися... — спокійно сказала Ірена, згадавши Карательку.

— Ні, не те... Знаєте, чому я не можу читати ваших оповідань? Бо коли дама з криноліном, а лицарі в кольчугах і з мечами — це спокуслива казка, Ірено. З іншого, так би мовити, світу... світоустрою... У кожного це з дитинства — лісові духи, гноми там різні, лицарські турніри, жорстокі бойовиська... любов... А не убогі побутові розбірки з наперед відомими наслідками.

— Я подумаю, — сказала вона. І це не була відмовка — вона справді збиралася подумати, а як її думки стикувалися зі словами професора — то вже буде видно...

— Ви тільки не ображайтеся...

Вона пригальмувала перед професорським будинком.

— Ох, спасибі, Ірено... Творчих вам успіхів! Але не завадить хоч трошки відпочити на канікулах...

— Навзаєм. Дякую.

Професор вже відчинив дверцята. Затримався, наче роздумуючи.

— Ірено... Ви даремно гадаєте, що всі чоловіки на світі — самозакохані егоїсти.