Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

було широкі піщані коси, а проте попід горою на цьому боці він глибокий. І зараз тихої ночі він блищав, мов скло, купаючи в собі місяць та мерехтливі зорі. Від круч дивовижними обрисами лягали на воду темні тіні.

Але двом утікачам, що йшли кудись понад берегом, зовсім не до того, щоб милуватися з краси літньої ночі. Вони йшли собі байдуже, іноді тільки озиралися назад на київські високі гори, що поволі зникали.

Хто ж вони, оці два утікачі? Чого вони йшли нічної доби? Куди прямували?

Були вони звичайні собі бурсаки, обидва богослови. Нижчого звали Самко, тобто Самсон, на прізвище Довгий. Хоч ім’я й прізвище зовсім не личили до не дуже високого на зріст, стрункого юнака, та що поробиш, коли ймення від попа, а прізвище від батька.

Другий був Марко, Цвіркун на прізвище, що аж ніяк не личило до високого, огрядного, мов з каменя вирубаного і надто дужого Марка.

Самків батько дякував у місті Переяславі, а раніше він був на Запорозькій Січі, правив там теж за дяка в січовій церкві, а потім повернувся до рідного Переяслава, де мав дружину та єдиного сина Самка. Недовго прожив старий після того, хоч і кремезний був із себе. Узяла його дуже туга за січовиками, так він і вмер з нудьги. Незабаром пішла за ним і його дружина – Самкова мати. Отже Самко був вільний від родини, хоч мав у Києві на Кожум’яках, рідну тітку, котра пекла проскури на церкву Василія Великого, але що то за родина! За померлими батьками не журився Самко. За свого дитинства він дуже мало бачив батька, бо той приїздив із Січі раз на рік, а коли вже повернувся зовсім, то віддав Самка до бурси. Суворий та мовчазний був старий, скупий на розмову. Перед тим, як умерти, ходив часто до Дніпра, сідав над кручею і, сумно зітхаючи, дивився на південь, на той бік, де була Січ. Тільки одного разу довелося Самкові побачити батька веселим та балакучим, – це, коли старий зустрів на ярмарку якогось сивовусого діда в червоному, вже споловілому жупані. Сивий дід, твар у нього порубана, вся в шрамах, ще й одного вуха бракувало, мабуть одрубали турки або татарва. Уздрів Самків батько того діда, так аж затрусився, мов лихоманка забила від радощів. Зрадів і отой дідок. Почоломкалися вони так, мов прикипіли один до одного. Запросив дяк дідка до своєї хати. Балакали вони, дивлячись один на одного, мов закохані. А випили по чарці, плакати почали за молодими літами. Згадували січове товариство. Нарікали трохи на старше товариство, тобто на старшину, за те, що вона паніла та клопоталася власним добром, не дбаючи про голоту. А коли дійшло в балачці про царів, то згадували Петра-царя та Катерину-царицю таким словом, що й ворогові не побажати. Кобенили їх на всі боки, а з ними й усіх панів.

І відтоді запала Самкові в голову думка про Січ та запорожців. Він почав мріяти про те тільки, щоб добутися до Січі. А коли було побачить якого козака в жупані та з шаблюкою, то вже не зведе очей з нього. Колись за одним козаком, та ще до того п’яненьким, ходив Самко по завулках трохи не півдня. Куди він – туди й Самко. Хоч і всипали за те Самкові, що він десь проблукав час навчання в бурсі, так йому оте було аж нічого. Свербіла спина, так зате надивився на запорожця. А далі почав нудьгувати, не йшла в голову наука. Дивувалися й учителі, що він з путнього учня перевівся на ніщо. А він тільки й думав про Січ та козацтво. Але від думки до діла хоч і не далеко, та й не близенько. Самому тікати на Січ якось не теє. Коли й бувало, що тікали хлопці, то не поодинці, а по два, по три. А де ж його знайти собі товариша, та ще такого, щоб з ним хоч у прірву? Не було таких саме серед богословів, щоб пристали до його думки. Здебільшого були паничі, синки заможного козацтва та з визначного попівства. У них і думки були свої. Вони й на балачці тяглися думками не до Січі, а вже мріяли про те, щоб добутися до Москви та до Петербургу. Що їм ота Січ та вже й приборкана поволі? Що чують вони від своїх батьків, те й кажуть. Нема йому, Самкові, серед них побратима. Ще в бурсі вони з ним за панібрата, а за брамою, чи у свято, як уберуться в нові кути та добрі чоботи, то й не підходь. До них і пан ректор краще промовляє, і ченці прихильніш дивляться, бо вони на те синки багатіїв.

Аж тоді Самко повеселішав, як потоваришував із Марком. Він і давно не цурався Марка, та тільки не знав його гаразд. Та й ніколи було взнати, бо Марко був у дворі братського за якогось попихача. Як тільки він кінчав удень своє навчання в школі, то після трапези святі отці знаходили йому роботу: то двір замітати, взимку сніг одкидати, поратися часом біля коней, носити воду до пекарні, а вже не давали гуляти. А ще Марко був надто дужої сили, утоми не знав. А спав він на сіннику, в стайні на горищі. То коли ж ти його побачиш, щоб погомоніти?

І, вибравши колись час, Самко побалакав трохи з Марком, а потім почав і собі допомагати йому в роботі і спати вкупі на горищі.

Якщо Самко мав родину в минулому, то Марко не знав її зовсім. Казали йому, що його батько був на Запоріжжі за звичайного козака і вмер у турецькій неволі, коли Марко був немовлям, а мати пішла заміж за другого, а сина залишила в чоловікового брата, Маркового рідного дядька. Коли Марко підріс, уже не на зріст, а на роки, бо він удався на дужого й високого, – дядько його, заможний козак, порішив віддати Марка до бурси. Так був заповідав Марків батько, бо свого брата він заможним зробив, привіз колись із Січі чимало талярів. Та вже дядько надумав виконати