Читати книгу - "Перелітні птахи"

другого ранку, бо волів пошити три пари взуття за один день, аніж працювати два дні поспіль.

Коли Цар Навуходоносор працював, то нічим не журився, та розігнувши спину, щоб відпочити, часом помічав, що він сам. Раз по раз перед ним поставав найбезглуздіший факт, що людям ніколи. Господи боже, ніколи погуляти! Цього він не міг збагнути, але що було, те було.

Його аж сміх брав — отакі диваки! — і минув довгий час, поки Цар Навуходоносор перестав сміятися й переконався, що він людина самітна. Приятелі просто залишили Царя Навуходоносора з його звичками й віддалилися, — може, трохи зніяковіло, — щоб не від. ставати від доби. Зробилися поважними громадянами, дрібними власниками з круглим черевцем і громадськими зацікавленнями. Вони починали роботу о сьомій годині ранку, а кінчали о шостій — по них він міг би наставляти годинника, якби мав його. Вечори вони присвячували політичним сходинам. А ще, звісно, всі поодружувалися і в неділю по обіді вирушали з дружинами й дітьми до цирку. І це вони звали відпочинком! Тьху!

Та й ті, що розважалися в шинку, були вже люди не його натури: туди приходили тепер не відпочити після роботи, там собі влаштовували гульню професійні шахраї. А Цар Навуходоносор ніколи не був шахраєм, він просто вільна людина, що до того ж побувала в світах і всього набачилась, поки його приятелі тягли ярмо.

Ну, дідько з ними! Хочуть збігатися на фабрики і в майстерні за годинниковою стрілкою — хай біжать! Цар Навуходоносор працюватиме вдома, не поможуть ніякі заходи, він сам собі пан. Він не бажає, щоб майстер заглядав йому в руки. І не вступить до профспілки, що орудує всім, навіть повітрям, яким ти дихаєш, — ні, хай їм біс!

Цар Навуходоносор сам собою порядкує, він хоче мати змогу шити за день три пари взуття, а дальші два гуляти. І ціну сам визначатиме.

Та одного дня, на превелике своє обурення, він дізнався, що профспілка заборонила працювати вдома.

— Ні, мене вони не зжеруть! — сказав він і не пішов до майстерні.

І, завдяки його хистові, майстри нишком давали йому роботу, коли треба було пошити щось особливо гарне.

Проте на щодень вони воліли обходитися без його допомоги: ніколи не можна було знати заздалегідь, що він утне. Бувало, візьме та й заноровиться серед дуже відповідальної роботи. Але ж Цар Навуходоносор не міг жити самим повітрям, чекаючи, поки хтось із данських аристократів, — а їх там було на пальцях полічити, — зітре підметки на черевиках.

Тож, як кожен геній, він одного дня дійшов висновку, що дома йому ніде розігнатися. Не було іншої ради, як знову обернутися спиною до своєї мізерної вітчизни. Він беріг у серці пам’ять про широкий світ, де побував раніше, і завше вдячно згадував його. І Цар Навуходоносор відчалив у дорогу.

Однак він уже не мав давньої легкості, коли, немов той птах, відчував у крові потяг до мандрів і ніде не міг довго всидіти. Снага, що гнала його вперед, тепер зникла й лишилася тільки вагота, що тисла його до землі. Він не розумів, чому так вийшло, але що вдієш: йому тепер важко стало рушити в дорогу, так само як раніше важко було вдержатися на одному місці.

Він уже не міг податися світ за очі просто, щоб більше всього побачити, а почав дошукуватися мети й зважувати. Земне обертання не уявлялося вже йому низкою краєвидів з горами, річками й нескінченними білими стрічками доріг, тепер він міркував про мандрівку інакше: чи витримає він її? До неї ж бо треба мати дужі ноги, а шлунок такий, щоб міг і камінь перетравити. А в нього вже і те, й те подалося. Надто ж пригнічувало Царя Навуходоносора відчуття ваготи у всьому тілі, наче земля притягала його до себе. Ні, широкий світ з ненастанною метушнею й неспокоєм уже не вабив його. Цар Навуходоносор боявся знову вирушати в нього. Він стомився і прагнув спочинку. Домашнього затишку, смачної їжі, кімнатки, теплого одягу й чистої постелі — аж соромно, признатися, чого йому тепер хотілося.

Він спробував заспокоїти своє бажання і на рік чи на два пристав до одної не вельми розумної жінки, що жила з випадкового заробітку, аби та про нього дбала. Вони повсякчас сварилися, за винятком тих хвилин, коли обоє були п’яні.

Зате він таким чином цілком вилікувався від туги за тим, що люди звуть домашнім затишком і родинним гніздом! Нехай інші собі його в’ють, а він знає, що то таке!

Цар Навуходоносор вирішив прилаштуватися в майстерні, але такого волоцюгу, яким він тепер став, ніхто не хотів брати на роботу. Отож він нарешті зважився, як великі люди в давнину, здатись на громадську опіку й постукав до брами притулку для вбогих на бульварі між Ерстедвей і Свінерюген.

Його відразу замкнули й дали в руки шило та дратву. Однак Цар Навуходоносор прийшов сюди не на те, щоб вести нечесну конкуренцію з іншими шевцями. Невже він виступав проти нормованого робочого дня й дисципліни в майстерні, щоб тепер сидіти й працювати у величезній залі, немов каторжник, маючи тільки годину на прогулянку в дворі, і то рівномірним кроком і в арештантському вбранні? Він любив волю ще дужче за своє ремесло, і ревматизм у лопатці та тремтіння рук, які лиш псували шкіру, коли він різав її ножем, спричинились до того, що його визнали непридатним.

Його перевели до легшої бригади, що, озброєна мітлами та лопатами, щодня заповнює міські майдани та мости. Він спроквола переходив з місця на місце, легенько водив мітлою по бруківці, горобці грайливо порпалися в купках сміття, а навколо вирувало гарячкове життя. Цар Навуходоносор дивився на ту життєву метушню з лагідною, вирозумілою усмішкою, як людина, що знає їй ціну, але сама вибула з гри. Він важився й набачився всього більше за будь-кого, і тепер той людський вир його не вабив. Тільки як він бачив, що хтось із каменярів на дорозі перебирався через купу шутру чи глини до куртки, витягав пляшечку й любо прикладався до неї вустами, — по тілу йому пробігав треміт, і він відчував тугу за такою пляшечкою. Та взагалі йому було добре, справді