Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"

Він приклав своє величезне вухо до землі, прислухався і розчув писк Вусика:

— Рятуйте! На поміч! Мій мурашник палає! — мураха махав усіма лапками в бік мурашника.

Не вагаючись жодної миті, слоник Дзвоник набрав повний хобот води, підняв його догори, щоб не розхлюпати, та помчав щодуху туди, де розгорялася лісова пожежа. Вусик ледь устиг зачепитися за дзвоника на його хвості.

Підбіг слоник до мурашника і як дмухне, як порсне на нього з хобота! Вода хлюпнула, наче з величезного відра, набагато більшого за всі мурашині крихітні відерця, навіть якщо їх усі скласти докупи, й залила весь мурашник. Пожежа вмить згасла.

— Ми врятовані! Ура! — закричав старий П’ятилап, підняв догори усі лапки і… впав з соломини. Та хутко підвівся і почав пританцьовувати радісний мурашиний танок.

Мокрі з ніг до голови, але врятовані й щасливі мурахи повилазили з вологого мурашника, обступили слоника, позадирали голови і з захопленням дивилися на свого рятівника. А той стояв як гора і боявся ворухнутися, аби ненароком когось не розчавити.

Останньою вилізла мурашина Мама, вкутана тонкою вовняною хустиною. Вона виповзла на маківку мурашника, щоб бути поближче до слоника:

— Мурашиний народ дякує тобі, слонику! Ти врятував нас! Ти — наш герой-рятівник! За твій вчинок нагороджуємо тебе званням «Почесний Мураха»!

Всі мурахи дружно заплескали маленькими лапками. Оплесків майже не було чути, але слонику здавалося, що вони лунають у всьому Чарівному лісі. Почесний Мураха посміхався і червонів. Вперше в житті не від сорому.

— А я? — обізвався мокрий Вусик, з якого ще крапали маленькі крапельки.

— Ти молодець, Вусику! Справжнього рятівника знайшов! — Мама зняла і поклала йому на плечі свою хустинку. — Це тобі. Грійся. Дарую.

Мурахи подарували Дзвоникові цілу бочку зібраного влітку солодкого нектару, щоправда, для слоника та бочка видалася не більшою, ніж горошина, але йому все одно було приємно.

Після цього випадку лісова рада призначила слоника Дзвоника лісовим пожежником, і йому видали червоний пожежний шолом. Так він тепер і ходить усюди, у шоломі. Робота є робота. Всі лісові мешканці вважають за честь товаришувати з відважним сміливцем.

Слоник Дзвоник і мураха Вусик подружилися. Якось сиділи на бережку, розмовляли, згадували пожежу, аж раптом Вусик і каже:

— Добре бути слоником! От якби я був слоником, то так само був би героєм.

— Слоником? Хіба ж добре? — слоник похитав головою, а потім посміхнувся. — Ні, малий… Найкраще — бути самим собою! Це я вже точно знаю.

З того часу слоник Дзвоник не шкодував, що народився слоном.

ІСТОРІЯ ПРО ЧОРТИКА КРУТИХВОСТА
1. Чортик у лісі

Все було в Чарівному Лісі мирно і спокійно.

Аж поки не з'явилося у ньому мале чортенятко. Не може бути? А ось і може! Ви ще скажіть, що чортів не буває!

Щороку, у ніч на Івана Купала, ворота до Пекла розкриваються і всі чорти вилітають звідти, збираються до купи і носяться цілу ніч по світу. Так вони свято своє святкують.

От цього року вони повилітали, погуляли добряче, насмітили в лісі і позабиралися, коли сонце зійшло. Бояться вони, чортяки, світла сонячного! А от малого чортика загубили. Він втомився бешкетувати, приліг на травичку і заснув. Так і проспав до ранку. А коли прокинувся, то аж мову втратив. Очі в нього боліли від сонця, дивитися не міг: в Пеклі було ж темно.

Сховався він у тінь. Озирнувся навкруги і нічого знайомого не побачив: ні болота, ні смоли, ні вогню. Ніхто не кричить, не стогне. І друзяк своїх бешкетних — теж нікого. Зрозумів чортеня, що це не Пекло. Але сумувати не став.

— Я вже чортик дорослий, — думає, — дам собі раду і тут.

Йшов лісом зубр Суддя. Поважно ступав, щипав літню травичку. Аж раптом помітив смолу на траві.

— Дивно, — подумав, — звідки це тут смола?

Пішов по слідам і побачив, що під деревом сидить чортеня.

Воно було невеличке, чорне — чорне, все у смолі та болоті, з довгим хвостом, який ніколи не мав спокою і завжди крутився. Мало воно ріжки та ніжки. І смерділо так, що аж дихати не було чим біля нього.

— Ти хто? — спитав зубр.

— Я — чорт!

— Що ти робиш у нашому лісі?

— Те, що й усі чорти! — зареготів Чортик. — Пасуся! І він почав кривлятися, вдавати з себе зубра: став на чотири лапи і почав траву щипати. А потім знову розреготався.

Образився зубр, розізлився:

— Ти не кривляйся, а то я тобі копитом зараз як дам! На все життя запам'ятаєш!

— От і не даси! От і не даси! Не доженеш! — почав дражнитися чортик.

— Іди геть! Забирайся в своє Пекло! Що б духу тут твого не було! — розгнівався зубр. — Я в цьому лісі головний суддя! Скажу — і тебе заарештують! Не можна так поводитися, як ти! Припини!

— Не боюся я нікого, ні старого, ні малого! — приспівував Чортик і далі кривлявся.

Пішов зубр розлючений. Зібрав раду. Розповів звірям, що об'явився у лісі чорт.

— Треба його зловити, — каже, — поки лиха не накоїв.

Усі погодилися. Почали ловити. Але ж чорт такий вертлявий, що його ніхто зловити не може. Хвостом своїм як закрутить навколо себе, аж пилюка здіймається і нічого не видно. А коли розвіється, то і сліду від чортика не залишається. Так і прозвали його Крутихвостом.

Як настала ніч, то почав він ганяти по лісу, верещав, по дуплах і норах чужих без дозволу заглядав, кривлявся з кожного, кого бачив. Ніхто не спав: не міг через чортячі пустощі.

На ранок, як встало сонце і чортик перестав добре бачити, лисенятко Юстик його вислідив, а кабан Дай, який служив в лісовій