Читати книгу - "Небезпечне сватання"

ланцюга собаку і вийшла з хижі, нікому нічого не сказавши. Вона сіла на кручі, з якої відкривався краєвид на долину, але знизу здіймався туман, і нічого не було видно. Крім того, все там викликало в неї сумні спогади. Вона підвелася, пішла навмання пасовиськом і врешті сіла з того боку, де гора стрімко спадала до затоки.

Дівчина довго дивилась на водяне плесо внизу, і помалу її огорнув спокій. їй захотілося співати, і вона завела протяглу пісню, що далеко покотилася гучною луною в нічній тиші. На душі в Аслауг стало так гарно, що вона заспівала й другу строфу. І раптом їй почулося, ніби знизу хтось підспівує їй. «Господи, хто б це міг бути?» — подумала Аслауг, підійшла до урвища, вчепилася за стовбур тоненької берези, що росла над проваллям, і заглянула вниз. Але нікого там не побачила. Перед нею розлягався фіорд, гладенький і спокійний, навіть жодна пташка не пролітала над ним.

Аслауг вернулася на своє місце ізнов заспівала. І їй почав підспівувати той самий голос, тільки вже ближче. «Мабуть, там таки хтось є!» — подумала дівчина. Вона схопилася й ще раз нахилилась над урвищем. Тепер вона побачила під горою човен. Він був так далеко внизу, що скидався на мушлю. Дівчина ковзнула поглядом вище по узбіччю гори й помітила червону шапку, а тоді й хлопця, що натужно спинався по майже прямовисній кручі.

— Господи, хто б це міг бути? — вголос спитала сама себе Аслауг, відпустила березу й відійшла від краю урвища. Вона боялася признатись навіть собі, що знає, хто то.

Дівчина впала на землю й обома руками вчепилася в траву, немов це їй самій треба було шукати опори. Але корінці трави подалися. Аслауг голосно зойкнула й почала палко просити всемогутнього господа допомогти Туре. Та раптом їй спало на думку, що, мабуть, Туре своїм вчинком випробовує боже терпіння, тому навряд чи бог йому допоможе.

— Ще тільки єдиний раз! — благала дівчина й так міцно обіймала собаку, наче то був Туре.

Від хвилювання вона качалась по траві, не відпускаючи собаки, а час ніби зупинився.

Та ось собака вирвався з її обіймів.

— Гав, гав! — загавкав він на краю урвища, махаючи хвостом. — Гав, гав! — загавкав він знов, повернувшись до Аслауг, і сперся передніми лапами їй на груди.

— Гав, гав! — озвалась з урвища луна.

Відразу по тому над кручею з’явилася червона шапка, а за мить Туре вже був біля Аслауг.

Він довго відсапувався, неспроможний вимовити й слова. А як нарешті здобувся на голос, то так і не сказав нічого путнього.

Зате старий Кнут Гусебю, коли довідався про все, сказав путнє слово:

— Годящий хлопець. Нехай сватає мою дівку!

СЮНЕВЕ СУЛЬБАКЕН
Розділ перший

Часом буває, що серед розлогої долини височить пагорб, відкритий з усіх боків сонцю, яке з ранку до вечора заливає його своїм промінням. Хутори, що стоять ближче до високих гір і менше бачать сонце, дають таким пагорбам назву Сульбакен — Сонячна гора. Дівчина, про яку тут буде мова, жила на такій Сонячній горі, тому й сам їхній хутір звався Сульбакен. Сніг там восени залягав найпізніше, а весною танув найшвидше.

Господарі хутора були гаугіанцями[1], і їх прозивали «читцями», бо вони більше читали Біблію за інших навколишніх мешканців. Господаря було звати Гутторм, а його дружину — Карен. У них знайшовся син, проте скоро помер, і вони три роки не ступали на східний бік церкви. Після цього в них народилася дівчинка, яку вони, на пам’ять про померлого сина Сюверта, назвали Сюнев, — іншого ім’я, що хоч якось нагадувало б синове, вони не знайшли. Але мати кликала її Сюневе, бо, поки дівчинка була маленька, додавала до її ім’я ще й слово «моя», і їй здавалось, що «Сюневе моя» легше вимовляти, ніж «Сюнев моя». Так чи інакше, а коли дівчина підросла, всі почали називати її Сюневе і майже всі сходились на тому, що в їхній парафії немає і не було вродливішої за неї дівчини. Вона була ще зовсім мала, коли батьки почали брати її з собою в неділю до церкви. Спершу Сюневе розуміла в церкві тільки одне: що пастор лає Бента Тюряжника, який сідав під самою кафедрою. Але батько хотів, щоб дівчина ходила з ними, мовляв, хай звикає, і мати теж боялася лишати її вдома, «бо невідомо, чи там її тим часом хтось догляне». Коли в них хворіло ягня, порося чи навіть корова, їх негайно віддавали Сюневе, і матері здавалося, що худобина відразу ж починала одужувати. Щоправда, батько не був цього певен, та хіба не однаково, чиє то буде ягня чи порося, аби тільки воно стало на ноги.

А з другого боку долини, під високими горами лежав хутір Гранлієн — Смерековий схил. Так він звався тому, що його звідусіль оточував смерековий гай — чи не єдиний у тій долині. Прадід теперішнього господаря хутора був серед тих солдатів, що в Гольштейні чекали наступу росіян. З того походу він привіз у ранці додому багато дивовижного насіння і висадив навколо своєї садиби. Та за якийсь час усі ті рослини одна за одною вивелися, лише з кількох смерекових шишок, що дивом опинилися серед того насіння, виріс густий гай, у якому тепер тонув хутір. Того учасника гольштейн-ського походу звали Турб’єрном, на честь діда, а він назвав свого найстаршого сина Семуном, на честь свого батька. Бо господарі Гранлієна здавна діставали на зміну імена Турб’єрн або Семун. Проте люди гомоніли, що щастя в Гранлієн також навідується через покоління і не тоді, коли господаря звати Турб’єрн. Коли в теперішнього господаря народився первісток, він довго думав, як його назвати, але не зважився порушити родинний звичай і таки охрестив сина Турб’єрном. Він усе міркував, чи не можна виховати