Читати книгу - "Небезпечне сватання"

хлопця так, щоб той уник долі, яку йому віщував людський поговір. Батькові здавалося, хоч він ще й не був певний цього, що в хлопця заповідається свавільна вдача.

— Треба вибити з нього впертість, поки він ще малий, — казав Семун дружині.

Тож коли Турб’єрнові сповнилося три роки, батько почав уживати дубця, щоб змусити сина поскладати назад дрова, які той порозкидав, підняти чашку, яку той кинув, погладити кицьку, яку той ударив. Мати завжди виходила з хати, коли батько вдавався до таких засобів виховання.

Семуна дивувало те, що чим старший ставав хлопець, тим частіше заслуговував на кару, хоч його весь час виховували суворо. Рано посадили до книжки, і батько навіть брав його з собою в поле, щоб не залишати без нагляду. На руках у матері було велике хатнє господарство і троє менших дітей, вона тільки вранці, коли одягала сина, мала нагоду приголубити й напутити його і тільки в неділю та в свято мала змогу оборонити його перед батьком, бо лише тоді вони мали вільну хвилину. Коли Турб’єрн діставав хлости за те, що читав «а» і «б» як «ба», а не як «аб», чи за те, що пробував відшмагати малу Інгрід так, як батько його, він дивувався, чого тільки йому не дають спуску, а до менших дітей ставляться так поблажливо.

Турб’єрн майже весь час перебував з батьком і, боячись розмовляти з ним, став маломовний, хоч давав волю своїй уяві. Та якось, коли вони з батьком перевертали мокре сіно, він усе-таки спитав:

— Чому на Сульбакені сіно вже висохло, а в нас ще зовсім сире?

— Бо в них там більше сонця, ніж у нас, — відповів батько.

І хлопець уперше усвідомив, що сонячне проміння, яке заливає пагорб і яким він так часто тішився, самого його мало гріє. Відтоді він почав частіше поглядати на Сульбакен.

— Чого ти ловиш гав! — гримав на нього батько і штурханом приводив його до тями. — В нас тут треба працювати і великим, і малим, щоб мати в хаті шматок хліба.

Коли Турб’єрнові було сім чи вісім років, у них помінявся наймит. Новий наймит звався Аслак, і хоч він ще був молодим хлопцем, а вже набачився світу. На хутір він прибув увечері, як Турб’єрн спав. Другого ранку він саме читав книжку, коли зненацька хтось гримнув ногою в двері, вони відчинилися, і на порозі з’явився Аслак з чималим оберемком дров. Наймит кинув їх на підлогу так, що на всі боки полетіли тріски, й застрибав на місці, щоб струсити з себе сніг. Підстрибуючи, він приказував:

— Холодненько, як казала тролиха, сидячи по пояс в ополонці!

Батька не було в хаті, а мати мовчки змела сніг і винесла надвір.

— На що ти вилупив баньки? — спитав Аслак Турб’єрна.

— Ні на що, — відповів хлопець трохи злякано.

— А ти бачив півня на останній сторінці своєї читанки?

— Бачив.

— А бачив, що біля нього збирається повно курок, як ти згортаєш книжку?

— Ні, не бачив.

— То поглянь.

Турб’єрн почав шукати в книжці тих курок.

— Ну і йолоп! — сказав Аслак.

Від тієї хвилини наймит здобув над Турб’єр-ном таку владу, якої не мав ніхто.

— Нічого ти не знаєш, — сказав якось Аслак Турб’єрнові, що, як звичайно, ходив за ним назирці.

— Ні, знаю катехізис до четвертої глави, — заперечив Турб’єрн.

— Ото! Ти навіть не знаєш про троля, що танцював з дівчиною, поки зійшло сонце, а тоді лопнув, наче теля, яке обпилося кислого молока.

Турб’єрн за весь свій вік не чув стільки цікавого.

— А де це було? — спитав він.

— Де? Ну там… на Сульбакені,— відповів Аслак.

Турб’єрн тільки очі витріщив.

— А ти чув про чоловіка, що продав чортові душу за пару старих шкарбанів?

З подиву Турб’єрн забув навіть відповісти.

— Хочеш знати, де це було, еге?.. Також на Сульбакені, он там унизу біля струмка… Як же ти мало тямиш у релігії, хай бог боронить! — повів далі Аслак. — Ти, мабуть, ніколи не чув і про Карі Дерев’янку?

Так, Турб’єрн і про неї ніколи не чув. Хоч як швидко працював Аслак, а плескав язиком ще швидше — розповідав про Карі Дерев’янку, про жорна, що мололи сіль на морському дні, про чорта в дерев’яних капцях, про троля, якому прищипнуло бороду в пеньку, про сімох зелених русалок, що вищипали волосини на ногах у мисливця Пера, поки той спав і ніяк не міг прокинутись. І всі ті дива відбувалися на Сульбакені.

— О господи, що це сталося з нашим хлопцем? — сказала другого дня мати. — Він від самого досвітку сидить на ослоні і все дивиться на Сульбакен.

— Так, він сьогодні в нас при роботі,— мовив батько, що задля неділі влаштував собі відпочинок.

— Кажуть, він посватався до Сюневе Сульбакен, — озвався Аслак. — Але люди всього набалакають, — додав він.

Турб’єрн не зрозумів до пуття його слів, та однаково почервонів, як буряк. Побачивши, що Аслак помітив його збентеження, він узяв катехізис і сів читати.

— Атож, пошукай розради в слові божому, — мовив Аслак. — Бо Сюневе твоєю ніколи не буде.

Наприкінці тижня, коли Турб’єрн вирішив, що всі вже забули про ту розмову, він тихенько, бо дуже соромився, спитав у матері:

— Мамо, а хто така Сюневе Сульбакен?

— Це маленька дівчинка, що колись стане господинею Сульбакена, — відповіла мати.

— То, виходить, у неї немає дерев’яної ноги?

Мати вражено глянула на сина.

— Що ти верзеш?